Давненько не бачила райдуги. Чи то не було сприятливих умов для її появи. Чи то я засиділася в хаті біля старенької безпомічної мами... Та вчорашній вечірній дощ таки завершився райдугою за вікном. І така вона була близька! Здавалося, варто вибігти з хати і зійти з горбочка до беріз у долині, і ти її торкнешся руками.
Короткотривала краса сховалася за чорну хмару, і вечір настав раніше звичайного через темряву. Та вже настрою від небесної красуні нічого не могло зіпсувати.
А вже вранці, йдучи низиною в містечко, я побачила равлика на траві. Великого. Справжнього. Такого, яких колись тут бувало десятки, а то й сотні... Виставивши свої вусики-антени, він до чогось придивлявся. А коли відчув, що його фотографують, одразу сховався у свій будиночок.
Обдивившись все навколо, більше жодного равлика я не побачила. Бо визбирали їх давно, для заготівельників, що платять гроші. У нас тут все можна назбирати і здати за гроші... На жаль. Тільки от не розумію, хто тих равликів їсть: вже у світі не залишилось їжі?🙃
