Життя у селі передбачає ведення домашнього господарства.
Все дитинство моє пройшло саме в селі. Хоча зараз цей населений пункт гордо носить назву 'місто'. Але від старого доброго способу життя власники присадибних ділянок і досі не відмовляються. І правильно роблять. Бо життя - воно бентежне. Ніколи не знаєш, що буде завтра. Тим більше тепер, під час російської загарбницько-терористичної війни.
Так от.
Мої батьки завжди тримали курей. І батько щоліта збирав та сушив їм на зиму кропиву. Як вітамінну добавку до їжі. Щоб були здорові і гарно несли яйця.
Ту кропиву він вишукував постійно, бо не так її багато і було в околицях. А потрібно було знайти таку, щоб покосити косою, і забрати. Потім батько різав цю кропиву на січкарні і заносив на горище хліва. Там все висихало, і складалося в мішки. Кури були забезпечені вітамінами, адже взимку цю суху кропиву мама запарювала окропом і змішувала з вареною картоплею. Кращого делікатесу для курочок годі й шукати.
А тепер настала моя черга збирати кропиву! 😁 Бо цього року вирішила завести таки курей-несучок. І вони мають зимувати у ще недобудованому хлівчику. І їсти вітаміни!
Правда, косити кропиву мені не доводиться: її тут не так багато. Тому зриваю руками. Хоча навіть через прорезинені пальчата вона 'кусає'. 😉
Здивувало, що на кропиві трапляються цілі колонії гусені! Як вони їдять оце пекуче листя - не уявляю.
Вдома у мене січкарні теж нема. Тому ріжу кропиву ножем. Довго і нудно, але треба.
От і все, кропива подрібнена і просихає. Ще зо два-три рази стільки принести і висушити, і курям зима не страшна. І мені теж. 😎
