Колись давно на нашій вулиці було дві або навіть три криниці. Всі жителі набирали воду з них, іншого просто не існувало. Легко здогадатись, як багато треба було носити тієї води для потреб сім'ї та великого господарства. Люди ж тримали багато сільськогосподарської птиці та худоби. В кожному майже дворі були як мінімум кури, свині і корова. В часи мого дитинства кози у нас не вважалися серйозними помічниками для годування сім'ї, - корова дає більше молока, то його і їсти вистачає, і здати за якісь гроші заготівельникам можна, щоб мати копійку крім зарплати.
Але згодом по вулиці почали будувати водопровід. Його заповнювачем стала водонапірна вежа, яка постала неподалік від нашого дому. А ми саме вивчали цю тему у школі, тому мені було надзвичайно цікаво, як це все працює.І коли ми їздили у відпустку по Україні, то помічала всі такі вежі, в кожному містечку, селі чи на фермі.
Проживши майже все своє доросле життя у місті, якось про вежі, що дають нам воду, забулося. Ну існує якийсь там водопровід, якісь там насоси качають воду, от вона і є в кранах квартир та міських будинків. Десь ніби з річки Десна її перекачують, попередньо фільтруючи. От і вся фізика.
А коли ми повернулися жити в батьківський дім, то прийшлося згадати про мою улюблену в дитинстві водонапірну вежу. Бо воду ми отримуємо саме з неї. І коли її ремонтують, чи стається якась аварія, то ми лишаємось без води. Тому за рік проживання вже звикли тримати запаси у бутлях та відрах. Бо, на жаль, жодної із криниць вже немає, і взяти відро та піти принести воду в хату вже неможливо...
