Роки йдуть. Життя минає. Діти дорослішають. Батьки старіють. А навколо - безкінечне горе війни... І вже, мабуть, немає жодної людини в Україні, у кого не загинув би рідний чи знайомий у боротьбі з рашистами.І вже навіть найвіддаленіші містечка не можуть почуватися у безпеці, бо ворогу в голову приходять нові й нові галюцинації і він пускає ракети куди завгодно.
Страх - страшний. Собака від страху гавкає і від страху рве всїх, кого боїться.
Я не порівнюю отих двоногих істот, що прийшли зі зброєю на нашу землю нас знищувати, з благородними собаками. Я про природу страху: от вони й обі*ралися, що замість "Київ за три дні" п'ятий рік не можуть навіть Донецьку область взяти. І не візьмуть: за 4 роки наша військова промисловість зробила шалений крок уперед, і мабуть вже обігнала рашу, бо продає свої дрони і технології світу. Так рашисти, розуміючи безвихідь і неминучість своєї поразки, зі страху пускають сотні дронів і ракет на мирні міста. Що вони хочуть, залякати мирне населення? Щоб бунт підняли, щоб здалися? Тупенькі істоти, ви нічого так і не зрозуміли: народ України був, є і буде вільним!
...Тільки от почуття, відчуття плеча потроху вкриваються морозом. Як трава навколо у травневий день. Вже би давно нам свої пальта у шафи заховати аж до холодів, а воно ніяк не виходить: холод не покидає нашу землю. Пробрався вже і в душу, мабуть. Бо після вчорашніх обстрілів Тернополя, Рівного я нааіть не написала і не зателефонувала своїм знайомим, щоб запитати про наслідки, чи їх не зачепило і чи не можу чимось допомогти. А робила це завжди...
Йду виправляти помилку. Відтанути душу допоможе тільки спілкування. Бо життя минає, а війна триває. 🇺🇦
