Роки йдуть. Життя минає. Діти дорослішають. Батьки старіють. А навколо - безкінечне горе війни... І вже, мабуть, немає жодної людини в Україні, у кого не загинув би рідний чи знайомий у боротьбі з рашистами.І

Криваві новини щоранку заставляють здригнутися від страшного відчуття незахищеності кожної людини на території України. І все це - через одну хвору манією величі людину, яка розпочала цю війну на знищення

Дочка сказала мені несподівану думку: 'Мамо, як так вийшло, що бабуся повернулася недавно майже на свою дитячу батьківщину, і знову потрапила у війну?' Дійсно... Мама пережила другу світову, будучи підлітком.

17 березня. Ще одним днем ближче до Перемоги. Час завмер, про дату та день тижня згадувати не приходиться: всі думки тільки про максимальне маскування від орків та про те, як прогодувати себе та хвостиків.

Сьогодні перед світанком почало вибухати десь поруч. Ніби-то до таких звуків вже і звиклося, слух просто ставить організм в режим захисту від стресу, і ти спокійно собі продовжуєш робити свої справи,

Нарешті, мені сьогодні вдалося спекти хлібину! Не просто це зробити в умовах облоги та блокади, але курс виживання - найважливіше в цій ситуації. Пощастило знайти в шухлядах сухі дріжджі. Пів-пакетика

Все, що залишається на сьогоднішній день, - слухати і маскуватись. Орки не знають понять честі чи совісті. Загнані в кут, вони гірше пораненого звіра. Ось сьогодні. Зранку повинні були дати зелений коридор

Воєнні котики. Вони - наше заспокійливе. Краще валер'янки. Тепліше ковдри. Ніжніше масажу. Добре, що ми встигли запастись сухим кормом ще до блокади. Правда, даю я його тепер не так, як раніше (без обмежень).