Українці ніколи не забудуть ранній ранок 24 лютого 2022 року. Всі ми тоді прокинулись від вибухів: це росія запустила по всій нашій території ракети. А на кордонах їх колони атакували Україну по землі, знищуючи все що ворушиться на своєму шляху...
"Це війна?" - тихо питаю у чоловіка, щоб не розбудити стареньку маму. "Схоже на те. Нас бомблять."
Хотілося втиснутись у диван всім тілом, щоб сховатися від ракет. Жах скував рухи і мозок. Було просто дуже страшно від невідомості, адже перші новини в мережі та по телебаченню прокинулися трошки згодом. Все підтвердилося: росія вторглася в Україну із так званою спеціальною воєнною операцією.....
Світ перевернувся з ніг на голову. Рішень ніяких по евакуації ми прийняти не встигли: нам їхати по житомирській трасі, а там і міст вже підірваний, і росіянці розстрілюють всі автівки. Все.
Залишаємось дома. На нашому шляху росіянські війська ніби не просуваються. Від Києва орків відбили. Нам допомагає весь світ. Відіб'ємося!
Але хто би міг уявити, що ось ці світлини із внуками від 20 лютого 2022 року ми не зможемо повторити цілих три роки... Бо, рятуючи дітей від обстрілів, донька виїхала до Європи. А нам туди ніяк не вдається поїхати, через різні важливі обставини...
Але справжнє жахіття для нас прийшло 8 березня. Саме в цей день росіянці колонами зайшли і в наше село. От тоді і настав повний капець: щоб до нас у двір бува танк не заїхав, приходилось маскуватися. Пес одразу перейшов жити у підвал - щоб не гавкав. Грубку протоплювали рідко, щоб не було видно диму із димаря. В хаті бувало +10. Але ми трималися.
Найгірше настало буквально за кілька днів: у нас закінчилися продукти харчування. От така я господиня, - ніколи не тримала про запас нічого. Щоб не розводити всяку міль та жучків. І от, маєш тобі: нам немає чого їсти... І нам. І котикам. І собачкам...
І коли я вже взагалі не знала, що робити, раптом зателефонувала сусідка. Вона на свій страх і ризик вирішила прориватися вивезти своїх дітей із села через поля. А мені залишила ключ від своєї хати, де було трохи їжі. І ще трьох голодних собак...
І це нас врятувало. Бо перша гуманітарна допомога до нас почала прориватися десь через тижні три. А вже до 1-го квітня ЗСУ звільнили наше село від орків. Та ми ще два тижні нікуди не могли виїхати: все навколо було заміновано, а траса підірвана у місці підземного переходу.
...Я хотіла би забути все це, як страшний сон. Та - не вийде.
У мене війна відібрала найдорожче: здоров'я. Через це прийшлося назавжди переїхати із свого дому до батьківської хати. Залишивши поза мріями свої захоплення та звички...
І дітей бачити тепер дуже мало шансів, хоча тут все залежить від нас самих: дороги в Європу відчинені. Але все одно це вже далеко не те, що було у мирному житті. Де ми могли бачитися хоч щотижня.
Будь проклята війна.
Будь проклятий той, хто її розпочав.
І не дай Боже і далі рахувати роки війни...
