Ранкові прогулянки з собачкою цієї весни трохи одноманітні через холод та небажання ходити полями, щоб не назбирати кліщів. Ми знайшли для себе оптимальний маршрут, де цих небезпечних комах не так багато. А це - стежина між ставом та маленькою річечкою. Тут і травичка невисока, і немає бур'янів, де би могли зграями сидіти кліщі. Зате краєвиди прекрасні, та ще й птахів багато. Джес то качку під берегом підніме, сама злякавшись свисту її крил на зльоті, то якусь синичку злякає. А то раптом задивиться на величних лебедів, які злітають з поверхні води із дуже потужним звуком, який в порівнянні з качиними крилами звучить наче реактивний літак. І ось так, завмерши на місці, і стоїмо з нею, захоплено дивлячись на цю неймовірну красу.
А ще по дорозі додому ми познайомилися з красивим котом. Він сам до нас прибіг одного разу, не боячись собачки. Тоді я не змогла її стримати від різкого руху в бік котика, і він побіг назад, до свого магазину. Там він живе, тільки вночі мусить спати де попало, бо у приміщенні його залишати не можна.
І з того дня я стала брати з собою для котика смаколики. Тепер ми із Джес спокійно приходимо до самого магазину, я собачку стримую і вона вже знає, що котика чіпати не можна. І годую красеня, за що він ніжно муркотить і треться об руку.
Нове завдання прогулянок сподобалося і мені, і собачці. Тепер їй навіть нагадувати не треба про чемність: сама зупиняється біля котика і чекає, коли ми підемо додому. Бо теж хоче отримати заслуженого смаколика.😁
