Я витягнула нове передбачення на манікюрі:
"Ти не повинна бути ідеальною". Я спочатку подумала, що це має бути заспокоєння для моєї подруги, що за кожен недолік картає себе.
-Ти все зможеш зробити чудово і мабуть саме наші розмови відволікають тебе.- заспокоювала я подругу
-Та ні, мені потрібно більше практики.- відповідала вона.
Ми випили разом каву і поділилися канапкою. І це було так, наче в студентські часи. Ми спілкувалися про освіту і я підняла питання з подругою, що наше суспільство не готове до таких дітей з особливими потребами, а також людей, і військових, які повертаються в мирне життя травмовані вибухами. А потім вона повернулася практикуватися, а я поспішала додому.
І знаєте, що? Після манікюру я йшла дорогою. Я влилася знову у свій світ спостережень. Бабуся колисала малого грубася в возику. Я ще подумала, чого він такий малий, а вже такий незадоволений. Потім навпроти мене йшов молодий хлопець з букетом ніжно рожевих троянд. Я посміхнулася, бо це було так чисто і невинно, що просто викликало щире захоплення. Він ледь посміхнувся у відповідь. Я подумала, куди це він весь у білому йшов.
Молода пара переходила дорогу на пішохідному переході і маленька дівчинка, років восьми-десяти. Я вже не встигала перейти з ними, тому дочекалася, щоб автомобілі знову зупинилися. Дівчинка пленталася дорогою і я її швидко наздогнала. В неї поламалася одна шлейка від ранця і тому важко було його нести. Я пройшла, а потім вирішила трохи збавити темп і дочекатися моменту, коли буде потрібна дитині допомога.
Я помітила, що дівчинка з ООП йшла зі школи сама. Таких діток завжди супроводжують дорослі, хоч вони чітко запам'ятовують звичний маршрут. В якийсь момент вона голосно і чітко сказала: Де моя мама? Де моя мама?
Я запиталася чи потрібна їй допомога, вона сказала так і дала мені свій рюкзак.
-Він поламався?- запитала я
-Поламався, де моя мама?
-А де твоя мама?
Дівчинка промовчала.
-Ти йдеш зі школи? Може вона там тебе чекає.
-Її нема.
-Вікторія, а ти маєш телефон або номер телефону? Я зараз їй подзвоню.
Так ми дійшли до зупинки трамваю і на нас звернули увагу люди. Але лише одна жінка перейнялася долею дівчинки як я.
-Як тебе звати?
-Вікторія. Де моя мама?
-Ну як так випускати дитину зі школи без батьків? - пролунало від когось.
Та жінка спитала, чи дівчинка знає де вона живе, чи може дати зошит, де написано її прізвище, а може навіть адресу на такий випадок.
Вони зайшли в трамвай, який під'їхав. І я спитала, чи та жінка подивиться за дівчинкою і допоможе їй. Жінка впевнено сказала, що так.
І цілий трамвай мовчунів......
Як думаєте Вікторія знайде свою маму?
Я подумала, що на той момент я зробила все, що змогла і передала іншій дорослій людині. Я не повинна бути ідеальною для когось, бо я поспішала до свого сина, який забув ключі від вхідних дверей і голодний прийшов з гімназії.
Передбачення знову справдилося.
