Переживши березневу окупацію, відношення до запасів продуктів та власної безпеки стало для мене основою основ. Впевнена, що Україна досить скоро переможе рашистських окупантів. Але все одно - роблю максимум консервацій, сушу сухарі, заздалегідь замовляю їжу для котів та собак. Нехай буде. Щоб спокійно спати ночами.
А недавно знайшла на сайті Кінологічної Спілки України цікаву сторінку. Там розміщені розповіді заводчиків різних порід собак про пережиту окупацію орками їхніх розплідників. І після прочитаного я зрозуміла, що моя блокада у березні і пошук практично під обстрілами їжі для себе, п'ятьох собак та п'ятьох котів - це ще не той жах, який пережили інші. Не можу не поділитися однією із розповідей.
Having survived the March occupation, the relationship with food stocks and my own safety became the basis of the basics for me. I am sure that Ukraine will soon defeat the racist occupiers. But all the same - I make a maximum of preserves, dry crackers, order food for cats and dogs in advance. Let it be. To sleep peacefully at night.
And recently I found an interesting page on the website of the Kennel Club of Ukraine. There are stories of breeders of various dog breeds about their kennels being occupied by orcs. And after reading it, I realized that my blockade in March and the search for food for myself, five dogs, and five cats, almost under fire, is not the same horror that others experienced. I can't help but share one of the stories.
Це сталося в селі Чернігівської області. Пише Пагуба Андріана Євгеніївна, цитую мовою оригіналу.
З 27.02-03.04 було окуповане російськими війсками, сотні важкої техникі, вони постали від нас, село Селянська Слобода до с.Міхайло Коцубінск, розташувалися у наших огородах, ми стали їхнім прикриттям. В усі дачні будинки вони заселился та жили там. Це нас, живих, мабуть врятувало, що вони грабували погреба там, також ходилм по хатах шукали, забирали сало, пальне та теплі речі.
Перше що вони зруйнували, входячі у село, це стовби та трансформатори електромереж та мобільного звязку вишки. Це лишило нас тепла, світу, води. Моє щастя, що во дворі лишився старий колодязь і там була вода. За нею до мене ходили сусіди. Переміщалися ми до ближайших сусідів строго по городах, іноді повзком. Сусіди - більша часть стареньки самотні люди, насагалася допомогати чим можна.
Так, я власник розплідника в МКФ з 2010 року, породи лабрадор, гріффон, на момент окупвції в мене було 3 ретривера, 1 кане корсо, 11 дорослих гріффонів та 10 цуценят гріффона віком від 3-5 міс. та 2 кицьки. Усі були на кормах Монж.
Розташоване село в 12 км від Чернігова, корми закупались на 2 тижня наперед, та у той тиждень 22 лютого я запаслася наперед тільки стартером для цуценят.
Корм для дорослих закінчився в мене через тиждень окупації, потім ще пару тижнів доїдали все що було вдома та в холодильнику, даже горох та овсянку с жучками, яку знайшли в недрах шафки. А потім настав голод, це саме страшне, коли вони просять їсти а тобі нема що їм дати, і вони не разуміють.
Мені дуже пощастило з психікої моїх собак, хоча 2 гріфоночки зараз стали лякатися летящих літаків, бежуть додому ховатися. Обстріли були іноді зовсім цілодобовими, тряслася земля і усе в хаті ходило ходуном, було враження що дім шевелится. Вікна ми позабивали одразу як колона танків їхали по нашої вулиці. Я зібрала матраси та ковдри, та я з собаками жили біля печки в котельной, це маленька кімнатка з дровами та котлом, якщо палити котел то там єдине місце в хаті де було тепло.
Прийшлось йти побиратися до людей, добре розуміла що людям самим вже немає що їсти. Картоплю в багатьох забирали їх сім'ї у місто, але я пропонувала гроші за будь які крупи чи овочі, хтось брав гроші, хтось ні. Трішечки набиралося то просо, то овес то кукурдза, морква, бурячки ось такий суп варила для своїх собак. Кукурудзу товкла каменем, овес замочувала та прокручувала мясорубкою. У ті миті чомусь згадувались усі фільми про війну, і голодний мозок увесь час шукав спогади, що можна їсти коли немає їжі.
Від такого супу раз в день, поначалу усіх рвало та поносили, через тиждень їли, поносили, але їли те що було.
Так я добувала, варила, колола дрова, лідяну воду тягала собі та старенький сусідці, гріла. Три тижні то було справжнє виживання, ми усі лишилися без нормальної їжі, без ліків, без нормальних умов існування, пали духом, попрощалися з рідними та вже не боялися смерті, але в мене була місія до останньго подиху шукати їжу своїм собакам, бо вони залежать від мене, все це штовхало мене викопуваться з того кутка, з брудними одеялами і йти, тоді вже я осміліла та під обстрілами пішла до сусіднього села 5 км, його рашисти пройшли та не стояли там, в мене була надія що там у людей є змога десь брати харчи та вони поділяться.
Саме тяжке для мене було, то ніч 01.04, коли ввечері мені стало погано припогано, отруїлася 3-годічною консервацією. Япросто лежала та впадала в обморок, просинаючись тільки щоб обійняти ведро. Я не могла встати та топити піч, собаки тулилимя до мене і наче розуміли, вони теж лежали у купі, ми в темряві, в холоді так мабуть помирають...
Та ще й в ту ніч ті фашисти так стріляли, що аж гуло звідусиль, і в одну годину ночі моя собака почала народжувати цуценят.
Це були дуже довгожданні мною цуценята, було стільки планів, але... чим ближче були дати пологів, тим страшніше мені було, бо я розуміла, що стартер закінчується, ті цуценята помруть від тієї юшки, і як не було тяжко, в думках кралися оті найстрашні думки, як народятся малі, втопити... бо мати сама голодує, і потім годувати нічим буде... знаєте я завжди, відправляючи на кесарево чи що, казала ветам - головне врятувати першочергово мати, так і тут розуміла що мати найважливіша.
Але тієї ночі я думала що померла.
Все що я могла це накрила нас з нею одеялом і я чула піск, намацала отих малих, та намагалася зігріти, обіймала маму та малих. З 7-ми народжених до ранку дожили 5, потім протягом дня ще один малиш замерз. До вечору другого дня до мене прийшла інша сусідка, вона мене й врятувала, зробив укол ношпи, та випоїла якоюсь травою. Я їй плакала, що не зможу втопити малих, та просила її. Вона сказала тоді такі слова що я ніколи не забуду, що вона бачила як я боролася за них, що всі в селі зрозуміли, що таке заводчик та розплідник, що таке відповідальність. Що вона пійде зі мною до іншого села та допоможе шукати їжу для моїх собак.
На наше щастя 02.04 рашисти знялися зі своїх позицїй та покинули наші розрушені села.
04.04 до мене змогли приїхати волонтери з кормами, які намагалися увесь той час якось передати нам їжу та ліки, але то було неможливо.
05.04 мені знайома подзвонила в істериці що знов танки йдуть с білораші, і я покидала оті одеяла та нові корми у машину зверху напхала усіх собак, кошек, отой тревожний чемоданчик з документами та виїхала у сторону Києва. В паниці навіть ворота не зачинила, потім звонила сусідам, вони зачинили та забрали речі до них.
У Біллій Церкві нас приютила знайома теж заводчик, там ми пробули майже 2 місяці, лікувалися, собак були як дошки з реберцями, ми от'їдалися та приходили до тями. Наприкинці травня виїхіли до Чехії, де знаходимося по сей день, також у чехів ретриверисти, які прихистили нас, ще й путь не закінчився... далі до моєї сім'ї в Ізраїль, то ще не простий путь.
Але ми вижили, ми подолали отой увесь страх,біль, відчай, нас не з'їли та не вбили, ото головне, я вважаю це чудом, все останнє наздогонемо, відбудуємо. Кожен день щастя обіймати моїх живих хвостиків. Джерело
It happened in a village in the Chernihiv region. Written by Paguba Andriana Evgeniivna, quoting in the original language.
From 27.02-03.04 it was occupied by Russian troops, hundreds of heavy equipment, they came from us, the village of Selyanska Sloboda to the village of Mykhailo Kotsubinsk, they camped in our gardens, we became their cover. They settled in all summer houses and lived there. It probably saved us, the living ones, that they looted the cellars there, also went around the houses looking for them, took lard, fuel and warm things.
The first thing they destroyed, entering the village, were poles and transformers of electricity networks and mobile communication towers. This left us with heat, light, and water. I am lucky that there was an old well left in the yard and there was water there. Neighbors followed her to my house. We moved to the nearest neighbors strictly through the cities, sometimes by foot. Neighbors - most of them are old lonely people, tried to help as much as possible.
Yes, I have been the owner of a kennel in the International Exhibition Center since 2010, Labrador, Griffon breeds, at the time of occupation I had 3 retrievers, 1 Cane Corso, 11 adult Griffons and 10 Griffon puppies aged 3-5 months. and 2 pussies. Everyone was at the stern of Monge.
The village is located 12 km from Chernihiv, feed was purchased 2 weeks in advance, and in that week, February 22, I stocked up in advance only with starter for puppies.
I ran out of food for adults after a week of occupation, then for another couple of weeks they finished everything that was at home and in the refrigerator, even peas and oatmeal with bugs, which were found in the bowels of the locker. And then hunger came, it's the most terrible thing when they ask for food and you have nothing to give them, and they don't understand.
I have been very lucky with the psyche of my dogs, although 2 griffins have now become afraid of flying planes, they run home to hide. The shelling was sometimes completely round the clock, the ground shook and everything in the house moved like a walker, it seemed that the house was moving. We closed the windows as soon as a column of tanks drove down our street. I collected mattresses and blankets, and my dogs and I lived near the stove in the boiler room, this is a small room with firewood and a boiler, if you burn the boiler, it is the only place in the house where it was warm.
I had to go to meet the people, I understood very well that the people themselves had nothing to eat. Potatoes were taken from many by their families in the city, but I offered money for any cereals or vegetables, some took the money, some did not. A little bit of millet, then oats, then corn, carrots, and beets were collected, and this is the kind of soup she cooked for her dogs. Corn was pounded with a stone, oats were soaked and twisted with a meat grinder. In those moments, for some reason, all the films about the war were remembered, and the hungry brain was constantly searching for memories of what to eat when there is no food.
From such soup once a day, at first everyone vomited and passed out, after a week they ate, passed out, but ate what was available.
That's how I collected, cooked, chopped firewood, fetched ice water for myself and my old neighbor, heated it. Three weeks was a real survival, we were all left without normal food, without medicine, without normal living conditions, lost spirit, said goodbye to our relatives and were no longer afraid of death, but I had a mission until my last breath to find food for my dogs, because they depend from me, all this pushed me to dig myself out of that corner, with dirty blankets and go, then I took the courage and under fire went to the neighboring village for 5 km, its soldiers passed and did not stand there, I had hope that the people there had the opportunity take food somewhere and they will share.
The hardest thing for me was the night of April 1st, when in the evening I felt sick, I was poisoned by a 3-year-old preservative. I just lay there and passed out, waking up only to hug the bucket. I couldn't get up and heat the stove, the dogs huddled close to me and seemed to understand, they too were lying in a heap, we are in the dark, in the cold, so they must be dying...
Even that night, those fascists shot so much that there was a buzz from everywhere, and at one o'clock in the morning my dog started giving birth to puppies.
These were the puppies I was waiting for so long, there were so many plans, but... the closer the birth date was, the scarier it was for me, because I understood that the starter was running out, those puppies would die from that soup, and no matter how hard it was, I was sneaking into my thoughts the most terrible thoughts, how the little ones will be born, drown... because the mother herself is starving, and then there will be nothing to feed... you know, I always told the veterinarians, when sending for a caesarean section or something, that the main thing is to save the mother first, and here I understood that the mother is the most important .
But that night I thought I died.
All I could do was cover her and us with a blanket and I heard a squeal, felt the little ones, and tried to warm them, hugged mom and the little ones. Of the 7 born, 5 survived until the morning, then during the day one more baby froze. By the evening of the second day, another neighbor came to me, and she saved me by giving me a no-spi injection, and drank me with some kind of herb. I cried to her that I would not be able to drown the little ones, and I begged her. She then said such words that I will never forget, that she saw how I fought for them, that everyone in the village understood what a breeder and a kennel are, what responsibility is. That she would go with me to another village and help look for food for my dogs.
Fortunately for us, on 02.04, the Rashists withdrew from their positions and left our destroyed villages.
On 04.04, volunteers were able to come to me with food, who tried all that time to somehow transfer food and medicine to us, but it was impossible.
On 05.04, an acquaintance called me in hysterics that the tanks were coming from Belarus again, and I left those blankets and new fodder in the car from the top, stuffed all the dogs, cats, that alarming suitcase with documents and left in the direction of Kyiv. In a panic, she didn't even close the gate, then called the neighbors, they closed it and took the things to them.
In Billiy Tserkva, we were sheltered by an acquaintance who is also a breeder, we stayed there for almost 2 months, were treated, the dogs were like boards with ribs, we ate and came to our senses. At the end of May, we left for the Czech Republic, where we are to this day, also with Czech retrievers who sheltered us, and the road is not over yet... further to my family in Israel, it is not an easy road yet.
But we survived, we overcame all that fear, pain, despair, we were not eaten or killed, that's the main thing, I consider it a miracle, we will catch up and rebuild everything else. Every day is happiness to hug my living tails. source
Фото тут немає, тому приводжу як приклад світлини інших власників розплідників. І скажіть мені після цього: хто ж це прийшов загарбати Україну? Люди? - Не думаю.
There are no photos here, so I am citing photos of other kennel owners as an example. And tell me after that: who came to conquer Ukraine? People? - Do not think.
