"Five fifty-nine."
The first thing I ever heard in human speech.
They wanted to take me with them so badly that they even paid six of something for me. Isn't that what joy is called?
For the first time, the sun caressed my leaves with its rays directly, not through the transparent wall of that cage where I had lived since I first saw this world as a tiny sprout. And I knew: from now on, life would be different.
I was brought to my new home. I heard them laughing, perhaps rejoicing because of me, and talking about something... About me? Who else could it be?
But then I saw something that made me freeze. A cage with three transparent walls.
Walls, again.
I screamed. But these creatures couldn't hear me. They drew the curtains, and I could only see the grass, past which multi-colored silhouettes flew swiftly with black edges.
I tried to call out to them again, but no one came.
"They can't hear us," a voice startled me.
It sounded very quiet and muffled.
"Hey!"
"I'm saying... cough, cough... they won't hear you!"
"Who are you?"
"I'm here, behind the wall."
"Are you a potted plant too, like me?"
"In all the hundreds of stems that have fallen from my trunk, I have never once heard any of your kind call me by that hideous word."
"Our kind? But there's no one else here!" I said in surprise.
"And soon you won't be here either. You all leave, but I stay."
Does that mean they will move me to a place where it’s better to live?
And just as I thought this, he said mockingly:
"They took everyone before you away from here after three suns, and I’ve never seen any of them a second time. The same fate awaits you, heh-heh!"
"But is it a bad thing—to move to a place where the sun shines brighter?" I couldn't understand him.
"For me, it's not bad. But for you... that's for you to decide."
"Why do you say that? You don't even know where the others are taken."
"Look down through that thick, transparent air. See? Down there, there are these big... things like us... people throw all sorts of trash there. That trash—that will be you in three suns," he let out a choked laugh and went silent.
"But you didn't end up there," I pressed on.
"They don't come into where I live. Towards morning, moisture and droplets get in here when it rains. That’s why I’m not where everyone else is."
Such a strange, yet familiar sound. I had heard it when...
Something massive blocked the light, and with a loud crunch, I saw the very thing I grow from.
"I told you—three suns," came the muffled voice. "Turns out you get two suns less here, heh!"
And that sound was deafening. I saw something I had never witnessed before: there were stems in its mouth... Those were... my stems. No! Not the stems!
"Hello!"
"Oh! Hi! How are you?"
"Oh, well... Chucky has eaten his fifth plant this week. I'll have to throw it out."
"Not the dog, I hope?" a light chuckle followed.
"I'll buy another one tomorrow."
"What about this one?"
"I'll throw it away. What else is there to do with it?"
"Why don't you give it to me?"
"But... there's only a tiny stalk left."
"You were going to throw it away anyway. Give it to me—and just consider it already thrown out."
I don't know how, but this creature made me young again. I am small, I am warm, it is moist, and I constantly see it—the sun. And now, for five suns straight, I wake up with a dream of putting out a new sprout, so that life can go on against all odds.
Українська (оргінал):
— П’ять п’ятдесят дев’ять.
Перше, що я почув людською мовою.
Вони так хотіли забрати мене до себе, що навіть заплатили за мене шість чогось там. Хіба не це називається радістю?
Уперше сонце пестило моє листя своїм промінням не через прозору стіну тієї клітки, де я жив із моменту, коли ще паростком побачив цей світ. І я знав: тепер життя буде іншим.
Мене принесли в мій новий дім. Чув, як вони сміялися, може, раділи мені й розмовляли про щось… Про мене? А про кого іще?
Але потім я побачив те, від чого завмер. Клітка з трьома прозорими стінами. Знову стіни.
Я закричав. Але ці істоти мене не чули. Вони засмикнули штори, і я міг бачити лише траву, чорними краями якої швидко пролітають різноколірні силуети. Я спробував знов позвати їх, але ніхто до мене не прийшов.
— Вони нас не чують, — злякав мене чийсь голос.
Він звучав дуже тихо й приглушено.
— Гей!
— Я кажу… Кхе-кхе! Не почують вони тебе!
— Хто ви такий?
— Я тут, за стіною.
— Ви теж вазон, як і я?
— За сотні стебел, що впали з мого стовбура, я жодного разу ні від кого з вас не чув, щоб мене називали цим огидним словом.
— Із нас? Але ж тут нікого немає! — здивувався я.
— І тебе не буде. Ви всі йдете, а я залишаюся.
«Значить, мене поселять туди, де мені буде краще жити?»
І тільки-но я про це подумав, як він знущально мовив:
— Усіх до тебе через три сонця забирали звідси, і я більше нікого двічі не бачив. І на тебе це теж чекає, хе-хе!
— Але хіба це погано — перебратися в місце, де краще світить сонце? — я не розумів його.
— Мені — не погано, а тобі… вирішувати тобі.
— Навіщо ви так кажете? Ви ж не знаєте, куди тих інших забирають.
— Подивися вниз через те товсте прозоре повітря. Бачиш? Там є такі великі… такі, як ми… люди туди викидають усяке. Оце усяке — ти через три сонця, — він здавлено посміявся і замовк.
— Але ж ви там не опинилися, — продовжив я.
— Вони не заходять туди, де я живу. Сюди під ранок потрапляє волога і краплі, коли йде дощ. Тому я не там, де всі.
Такий дивний і знайомий звук. Я чув його, коли…
Щось велике заступило світло, і з гуркотом я побачив те, із чого росту.
— Я казав — три сонця, — почулося приглушено. — Тобі на два сонця менше тут бути, хех!
І цей звук був гучним. Я побачив щось невидане раніше: у нього в роті були стебла… Це… мої стебла. Ні! Тільки не стебла!
— Вітаю!
— О! Привіт! Як ви?
— Ой… Чаккі за тиждень уже п’ятий вазон з’їв. Доведеться викидати.
— Сподіваюся, не собаку? — почувся легкий смішок.
— Завтра куплю інший.
— А цей?
— Викину. Що з ним іще робити?
— А віддайте мені.
— Але… тут тільки стебельце залишилося.
— Ви ж усе одно хотіли викинути. Давайте мені — і вважайте, що ви його вже викинули.
Не знаю як, але це створіння знову зробило мене молодим. Я маленький, мені тепло, волого, і я постійно бачу його — сонце. І ось уже п’ять сонць я прокидаюся з мрією пустити новий паросток, щоб життя тривало попри все.
