Спочатку був COVID. Школярі почали навчання он-лайн. Багато людей також замінили офісну роботу на віддалену. Всі зустрічі з ріднею та друзями було скасовано, спілкування також перейшло в інтернетну павутину.
Проходив місяць за місяцем. Пройшов рік. Почався другий. З'явилися вакцини. COVID, забравши тисячі життів, потрохи став здавати позиції.
Третій рік ми вже мали вакцинуватися бустерною дозою, втретє. Але життя розпорядилося по-своєму. Замість COVIDу до нас прилетіли ворожі російські ракети. Щоб вбити Україну. Знищити людей та зрівняти з землею цілі міста та області. COVID остаточно здався. Або злякався мужності українців. Які дали таку відсіч агресору, що навіть пандемія з поваги до сміливих вільних захисників своєї землі відійшла.
Але агресор розгорнув масштабну криваву війну. Біженці, переселенці, новини з фронту... Розбиті долі, розлучені сім'ї. І знову життя перейшло в режим он-лайн. Світлини. Відеоролики. Відеозв'язок, іноді. Для нашого покоління це - щось нове, але давно вивчене. Хоча б знати, як виглядають твої діти і внуки, і то добре. Головне - вони у безпеці. А ось як цю холодну лінію інтернету, що залишилась єдиним способом бачитися із внуками та правнуками, сприймає моя старенька мама, - важко уявити. І часто навертаються сльози, коли бачу мамині намагання якнайдовше дивитися на фото та відео від внуків. Навіть не пробую відірвати її від монітору. Бо мама розмовляє з кожним, кого бачить. Як наяву. Прекрасно розуміючи, що чую її тільки я. Але мама вірить, що її добре слово дійде через тисячі кілометрів туди, куди треба. І допоможе внукам не почуватися одинокими там, вдалині. У чужій країні, що дала прихисток та оберігає їх від рашистських кривавих рук.🙏
First there was COVID. Schoolchildren started studying online. Many people have also replaced office work with remote work. All meetings with relatives and friends were canceled, communication also moved to the Internet.
Month after month passed. A year has passed. The second started. Vaccines appeared. COVID, having taken thousands of lives, gradually began to surrender.
For the third year, we already had to be vaccinated with a booster dose, for the third time. But life took its own course. Instead of COVID, enemy Russian missiles came to us. To kill Ukraine. Destroy people and raze entire cities and regions to the ground. COVID has finally given up. Or he was afraid of the courage of Ukrainians. Who repelled the aggressor so much that even the pandemic went away out of respect for the brave free defenders of their land.
But the aggressor launched a large-scale bloody war. Refugees, displaced persons, news from the front... Broken destinies, separated families. And again, life went online. Photos. Videos. Video communication, sometimes. For our generation, this is something new, but learned a long time ago. At least to know what your children and grandchildren look like, and that's good. The main thing is that they are safe. But how my old mother perceives this cold line of the Internet, which is the only way to see grandchildren and great-grandchildren, is hard to imagine. And tears often come to my eyes when I see my mother's efforts to look at photos and videos from her grandchildren as long as possible. I don't even try to tear it away from the monitor. Because mom talks to everyone she sees. As in reality. Perfectly understanding that only I can hear her. But mom believes that her good word will reach the right place after thousands of kilometers. And it will help the grandchildren not to feel lonely there, in the distance. In a foreign country that gave them shelter and protects them from racist bloody hands.🙏
І найбільшою моєю мрією на сьогодні є те, щоб мама дочекалася нашої перемоги. Дочекалася внуків і правнуків. І щоб ми знову жили в нормальному режимі оф-лайн. Часто збиралися разом, розказували про своє та слухали про їхнє. Щоб, нарешті, мама відчула справжню радість від свого довголіття, і хотіла жити довго-довго. Бо вона достойна мирного нормального життя. Йди геть, путін, зі своєю війною!😡
And my biggest dream today is for my mother to wait for our victory. She waited for grandchildren and great-grandchildren. And that we live again in a normal offline mode. They often got together, talked about theirs and listened to theirs. So that, finally, my mother felt the real joy of her longevity, and wanted to live for a long, long time. Because she deserves a peaceful normal life. Go away, putin, with your war!😡
