В Київ чомусь стало їздити страшно.
Чи то через те, що ми далеко від столиці і вже адаптувалися не чути вибухів, що регулярно чутно на Київщині від збиття чи влучання рашистських ракет і шахедів. Чи то через те, що навіть донька написала в соцмережі свій розклад короткого приїзду із Європи в Україну. І в кінці - ось така фраза: "Такого-то числа повертаюся в Європу, якщо виживу в Києві"...
Якщо виживу...
Але ж вижити потрібно і мені. Вже. Бо післяопераційні ускладнення досить жорстко обійшлися з моїм теперішнім станом здоров'я. Якщо нічого би не робила, то поступово "погасла" би, як догораюча свічка.
Рятувати здоров'я і їхати в місто, де існує фраза "якщо виживу".
Хоча...
Не думаю, що на сьогодні в Україні є безпечні міста чи села. Російська нечисть все атакує й атакує мирних людей, знищуючи все на своєму шляху. Їм ніщо - лікарня це, дитячий будинок чи школа. Для них ми, українці, - нацисти. Всі. Навіть онкохворі та діти. І нас їм потрібно "денацифікувати", тобто знищити...
От і вибирай, як той вершник на роздоріжжі: чи здоров'я своє рятувати, чи не ризикувати бути під обстрілами в Києві і згаснути вдома, в тиші. Та жити ж треба! Хоча би заради того, щоб побачити нашу перемогу та повний крах імперії путіна. Тому - знову Київ.
Здрастуй, Національний Інститут Раку!!!
Добре, що мої ускладнення не викликали додаткових оперативних втручань. Більше того, - я мала змогу навіть прогулюватися затишними куточками НІРу, роздивляючись красиві кущики та дбайливо вкутані спеціальними шарфами дерева. Ще й погода видалась теплою, безвітряною, наче у березні. Тільки от день дуже короткий, рано темніє і пізно розвидняється. Скоріш би весна.
День виписки став для мене найстрашнішим. Все через ранкову атаку росіянців на Київ. Це сталося 20 грудня 2024 року. Ми в палаті тільки прокинулися, я привела себе в порядок і чекала обходу лікарів. Моя сусідка по палаті була лежачою після операції, і ще навіть не могла піднятися
І раптом, незадовго після сирен тривоги, повітря розірвали звуки вибухів. Судячи із гучності звуків, це відбувалося десь неподалік. Були і менш гучні розриви, - вже явно подалі від НІРу.
Звідкись взялися лікарі. Вони стали виводити, вивозити, виносити всіх пацієнтів у коридор. Навіть лежачих. Щоб подалі від вікон. Щоб хоч якось вберегти нас від біди, яка могла статися щомиті...
Довго ми "гуляли" коридором. Вже навіть стало відомо, де врали уламки ракети. Вже переконалися, що нас Бог чи то Ангели вберегли. А тривога все ще не закінчувалась...
Тільки через два дні, вже знаходячись вдома, я зрозуміла: мене точно вберіг хтось із космосу. Адже росіянці таки воюють із онкохворими, розбомблюючи наші онкодиспансери. Еге, навіть хворий та немічний українець їх лякає і заставляє ось так поступати із лікарнями, як було у Херсоні 22 грудня 20024 року, чи в Запоріжжі 10 грудня 2024 року, де загинуло 11 людей.
Всім і кожному, хто нині воює чи допомагає військовим проганяти росіянців із рідної землі, бажаю мати свого янгола-охоронця.
Переможемо.
Обов'язково.
І будемо жити.
