Ходиш-ходиш гуляти з собачкою по околицях, ніби ж все вже знаєш, і раптом випадково проходиш метрів з 10 вбік і робиш відкриття. І хоча сьогодні це таке собі відкриття, та все одно спогадами накрило після побаченого.
А пройшли ми чуть далі нашого ставка, туди, де через невеличку та швидку річечку стоїть міст. І ця ж річечка колись рухала жорна справжнього водяного млина, до якого батько завжди возив своє зерно. Як він казав, - "спетлювати". Бо у нас традиційно в кожному домі мали великі городи. Їх використовували для вирощування їжі і для себе, і для домашніх тварин. І в кожного була своя пшениця, чи жито, чи ячмінь, це вже хто що любив сіяти. Тому млин у селі був завжди потрібен, він справно працював для людей.
Зерна ми мали багато. Батько возив ці мішки з пшеницею до млина, а назад привозив і борошно, і висівки, і полову, і дерть. З борошна ми готували собі всілякі млинці та пиріжки, а решту все було для свиней, курей та кіз. Отак і жили, і дуже були раді, що млин поряд.
А тепер мало хто вже тримає стільки господарства. Невигідно і дуже важко дається те яйце і шмат сала в наш час. Старі люди вже не мають сил на таке утримання, а молодь найчастіше не переймається цим. І млин вже давно зупинився... Позаростав з усіх боків деревами не зразу його й помітиш. І всередині, мабуть, теж кущі поросли... Та все одно приємно було зустрітися. Бо це була зустріч із минулим життям.
