Наші з Хенком ранкові прогулянки частково перемістилися на ставок. Бо там, де ми раніше ходили далеко-далеко в поля, зараз буває людно: городники починають готуватися до копання картоплі. То там, то там люди косять свої ділянки. І щоб вони не лякалися мого вівчарика, приходиться вести його полями на повідку. А я не люблю, коли всю прогулянку пес йде 'на прив'язі'. Нагадує мені аналогію з ланцюгом.
Ні, мій Хенк має хоч трохи та поспілкуватися зі мною без повідця. Бо саме така взаємодія собака - господар надає вашим стосункам міцності, а собаці - прийняття вас вожаком і повного підкорення. Тільки так ви зможете без страху відпустити його десь у безлюдному місці (та я би і в людному без страху відпустила, він нікого не зачепить. Але ж люди бояться, звісно.)
От ці ранкові прогулянки подарували і нові враження від дикої природи. Виявилось, що качки вже виростили своє потомство і почали збиратися у зграї. Чи то щоб навчити молодняк літати, чи потренуватися напередодні відльоту в теплі краї. Величезні зграї щоранку підіймаються з-під очеретів на ставку і летять десь через поля та городи. Зазняти цей процес ніяк не вдається, бо качки дуже стрімкі у своєму польоті. Тому вірте на слово.😉
Голосним свистом перегукуються над очеретами очеретянки. Люблю спостерігати за ними. Ці малесенькі пташечки так вправно вміють сидіти на тонесеньких стеблах, що ніякий вітер їх не скине. Їх зграйки всюди: і над водою, і над городами. І як тільки починаєш проходити мимо пташок, вони ховаються в зарослі. І вже там посвистують одна одній про щось, тільки їм відоме.
А сьогодні над берегом ставу літали серпокрильці. І я уважно-преуважно слідкувала за їх польотом. А знаєте, чому? Бо вже надто довго не було в нас дощу. Такого гарного, щоб не злива, щоб довго і щедро полив пересохлу землю. Бо вже нема сил щовечора то квіти, то кущі з деревами, то грядки поливати. А синоптики прогнозувати дощ не спішать. То, думаю, може хоч серпокрильці пролітатимуть низько над водою, що і є вірною прикметою скорого дощу... А ні, - не пролітали. Стрімкими крилами розсікаючи повітря, вони гуртувалися набагато вище від поверхні води. А це означає, що недаремно ми робимо нарешті крапельний полив на малині: дощ буде не скоро... але про це - згодом.
І мої улюблені чаплі тут, як же вони мені дорогі як спогад!!! Саме з чаплями ми познайомилися під час своїх постійних поїздок на дику природу, на риболовлю, у верхів'я Київського водосховища в районі села Сорокошичі. Ці рідні серцю місця тепер недоступні... Через війну туди заборонено в'їзд, і тим більше - спуск човнів на воду. Бо поруч - кордон з білорусами. А вони, самі знаєте, кого у цій війні підтримують...
Я вже білим чаплям не дивуюся, їх тут дуже багато. А найбільше радію, коли бачу сіру, рідкісну птаху. І хоча всі вони дуже дикі, і не дають близько підійти людині, все оджно не можу відмовитись від бажання зафіксувати в кадрі їх красу. Бо це якраз той випадок, що любов назавжди.😍
