Біль втрат не закінчується... І якщо зрозумілим і логічним є траур і сльози по мамі, яка покинула нас 22 серпня у віці 93 років, то втрати домашніх улюбленців ніби навіть не варті уваги.
Але.
Коли ти два роки тому вирішуєш покинути Київщину, де прожив все своє сімейне життя, де виросли твої діти і де народилися внуки. Згрібаєш докупи речі, багато з яких є просто архівними, пам'яттю про життя. Пакуєш все, що можеш, у велику найняту автівку. А сам сідаєш у свою, меншу. Де також тісно, бо забрав всіх своїх домашніх улюбленців - трьох котів і вівчарку. Котики їдуть всі в переносках, тому й тісно.
І за сім годин дороги ти приїжджаєш в занедбану стареньку хату батьків. Мама тимчасом у брата поживе, поки ми прилаштуємось і відновимо життєздатність цього дому та двору.
І коли потім ми тут всі живемо, але за два роки нас покидає не тільки мама, а ще й троє улюбленців... В нестарому віці, доглянуті, завжди оброблені від паразитів, ситі та вигуляні... Тоді ти кажеш: смерть, не так швидко! Зупинись!!!
... Вчора рятували Мелісу. Возили у ветклініку в Нетішин, там колись нашому вівчарику поставили правильний діагноз - серцева недостатність. І прописали таблетки. Пожиттєво. І він прожив ще один свій собачий щасливий рік. На більше мало хто й розраховував, бо серце це серйозно...
Мелісу одразу глянули на УЗІ і понесли в хірургію. Рідина навкруг легенів і серця, треба прибрати.
Відкачали. Поклали кицю в кисневий бокс. Ніби ок...
Та киця на лапки більше не встала. Їй не стало легше... По дорозі додому, в автівці, її серденько зупинилося...
Закопуючи Мелісу на межі, біля похованого там Няма, її молодшого братика, мені було страшенно боляче за цих моїх бідних хвостиків. За те, що в нашому містечку немає і не передбачається жодного спеціаліста чи ветклініки зі спеціалізацією на котів і собак. Тут свині та корови - це живі істоти, яких лікують. А коти з собаками - так, сміття...
Боже, зміни цих людей.
І не забирай у нас більше нікого.
Хоча б кілька років...
