Недарма я довгий час не могла наважитися залишити собі врятовану собачку. Я ж знаю: онкологія на сьогодні це така підступна штука, що скільки не кажи - "подолаю", гарантій повернення болячки не існує. Так, людство йде семимильними кроками до вирішення проблем, знаходить нові й нові методи та технології, щоб позбутися високої смертності від раку, щоб ефективніше лікувати та давати людям шанс на ще багато років більш-менш нормального життя після лікування. Та людство саме й гальмує всі ці винаходи, постійними вкладаннями коштів у війни. Хтось завойовує, хтось змушений оборонятись, вкладаючи неймовірно великі кошти у зброю. А рак почекає, ага... Тільки життя кожного з нас не безкінечне: хтось дочекається своєї зірки з неба, а хтось - не встигне...
Тому й не хотіла я собачку залишати.
А тепер буду змушена залишати її я.
Бо прийдеться лікуватися: чергове обстеження виявило підозріло схожий на заново атакований раком лімфовузол.
Що буде далі - поки невідомо, але точно знаю: мене намагатимуться витягнути всі мої рідні. І для цього прийдеться знову покидати дім. Можливо, на роки...
А собачка настільки вже звикла до мене, до нашого дому, до містечка і прогулянок... Біда, та й годі. Вже думаю над тим, як все ж таки її прилаштувати в інший дім, де так само її любитимуть, гулятимуть і спілкуватимуться. Хоча в нашій місцевості це зробити ой як важко...😰
