Як кажуть в народі, - допоки живі батьки, ми залишаємося дітьми. Незалежно від віку і сімейного стану. Навіть якщо тебе вже давно внуки кличуть бабусею. І навіть якщо ти вже маєш правнуків, але твої батьки живі - ти ще дитина.
Мій тато помер у віці 93 років ще у 2018-му. А ось тепер, 22 серпня 2026, перестало битися серце моєї мами...
Їй у жовтні мало виповнитися 94. Та мама вирішила піти від нас у тому ж віці, як і тато, - в 93. Вона завжди була за справедливість. І давно не хотіла бути тягарем для нас із братом. Бо вже досить давно не могла бути самостійною і доглядати сама за собою. Хоча й трималася до останньої секунди, намагаючись полегшити нам догляд за нею. Все хотіла робити сама... Навіть не маючи сил дотягнути ложку до рота, все ще надіялась обійтися без моєї присутності за обідом.
Скеля, основа нашої сім'ї, непомітна сила об'єднання всіх навколо себе, безмежна любов до кожного, турбота і піклування про наш добробут, - це тільки маленька частинка того, що можна сказати про маму. І тепер, коли її не стало, розумієш, яким великим було її серце, якою неймовірною - доброта, і як цінно тепер все те, що мама залишила по собі. А здавалося, все так просто: ну висять на вікнах мамині тюлі зі шторами, по-старовинному трохи...може їх помінять? А тепер - рука не піднімається, бо знаю: штори мама вибирала для кожної кімнати, виходячи їз того, де спатимуть дівчатка-внучки, і де спатиме внук. Дівчаткам - червоні кольори, хлопчику - сині.
І так - на кожному кроці збудованої батьками та виплеканої ними ж атмосфери справжнього ДОМУ. Для всіх нас. Для майбутнього...
Тепер і я вже доросла. Немає більше батьків. Біль втрати затихає лиш при згадці тих болей та мук, які переживала мама останніми тижнями. Вона не хотіла бути нам тягарем...
Спи спокійно, мам. Ми подбаємо про всіх наших, як ти і хотіла.
