Привіт, друзі!
Учора я готувала запечену курку на вечерю — адже був святковий вечір до Дня святого Миколая. Курка була замаринована заздалегідь, і це була не звичайна тушка з магазину, а домашня — її нам передала свекруха. Така курка бігала по подвір’ю, шукала собі хробаків і зернятка, тобто вирощена в природніх умовах. Зараз модно казати «екологічна» чи «фермерська», хоча чистоту цього я, звісно, лабораторно не перевіряла — але все одно приємно знати, що це не фабричне м’ясо.
Запікала я її у важкій чавунній формі, яку чоловік знайшов цього року, коли допомагав у батьків розбирати дах разом зі шваґром. Вони тоді все виносили на двір, і серед купи старих речей лежала ця форма, якою вже давно ніхто не користувався. Він запитав, чи комусь потрібна, — нікому не була, тож приніс її додому. І не прогадав: мені вона ідеально підійшла. Хоч і важка, але для духовки — просто чудо. У ній м’ясо виходить рівномірно пропечене і дуже соковите.
Учора курочка вдалася на славу — зі смачною рум’яною скоринкою. Тільки-но я поставила її на стіл, чоловік підійшов і… з’їв майже усю шкоринку. А вже за хвилину Маркіян влаштував скандал, що «нема шкоринки на курочці», бо саме сьогодні він, виявляється, її хотів. Хоча ніколи не вгадаєш: інколи він її любить, інколи — ні, інколи плаче через щось абсолютно інше, і хоч ти йому те подай — він уже не хоче. І це мене, чесно кажучи, інколи злить.
Зрештою ми трохи згладили ситуацію: я дала йому кусочок там, де ще щось лишилося, він трохи «подзьобав» скоринку і з’їв трохи м’яса. А м’ясо, до речі, вийшло дуже смачне.
Ось така історія про мою запечену курочку. ☺️
