Думала написати черговий пост про Барселонський колорит, та не цього разу. Сьогодні писатиму про себе і не тільки.
За цей рік я бачила, як люди поступово чахли на очах і помирали. Чи не вперше я спостерігала за тим, як рак вміє підступно з'їдати людей. Все виглядає дуже сумно. Прикро, що пішли гарні люди.
Був період, коли жила в Барселоні сама. Морально було непросто. Інколи почувалася абсолютно самотньою і хотіла постійно плакати. Коли ж почалася терапія, то стало важко ще й фізично. Було таке, що й не мала сили сісти і поїсти.
Імунотерапія настільки важко давалася, що в думках було одне: "Як вижити?" Славчик часто запитував під час лікування чи я з ним, бо відчував, що дружина його вже десь далеко, хоч фізично й поряд.
Мене довели до розпачу лікарі, коли кожен хотів вмити руки від рани, яку спричинило лікування. Скрізь треба чекати і поки що ніхто не береться допомогти.
Часто кажуть, що я сильна. Аналізуючи тільки вище згадані події відповім: "Так, я - сильна, але це не тільки моя заслуга". Всі оті вище згадані події були під силу тільки тому, що маю віру в Бога. Саме Господь давав відвагу дивитися у помираючі очі людей і в останній момент надіслав священика аби висповідати, а вже за кілька годин жінка пішла з цього світу.
Тільки Бог міг прислати мені людей на допомогу, коли мала моральне виснаження, а потім повернув Славчика аби витягував мене з болота і давав сили жити, обдаровуючи любов'ю та турботою.
Міняв події, мої думки робив світлими, повернув любов до життя.
Він посміхається мені зранку та обіймає через Славчика, потім пише і питає як почуваюся через рідних, згодом жартує та йде разом на прогулянку через друзів, надсилає кошти через абсолютно незнайомих людей, каже про перемогу через читачів і не тільки.
Звісно, це все можна назвати самонавіюванням та наївністю, але надто багато було подій, які дивним чином складалися до купи, як пазл.
Мій Бог - реальний і Він своїх не кидає 🙃
Дякую.
Ваша Ю
