Вперше за довгий час, мені на днях захотілося поїхати до Поникви. Отак кинути все і податися до батьків. Вже й Славчика почала підбивати на таку авантюру.
А причиною такого неочікувано повороту став черговий беззмістовний похід до лікаря щодо мого пролежня. Це був візит у інший госпіталь, в якому я ще й не була. Лікар довго обстежувала мої ноги, а не рану. Показання до оперування пролежня вона не побачила. Додала, що не треба було стільки сидіти (звертаю увагу,що сиділа влітку ще більше, але тоді ранка була поверхнева і так стрімко не розвивалася). Я сказала, що рана глибока і нема можливості місяцями лікувати її водичкою. Лікар сказала, що розуміє, але хоче спочатку спробувати застосувати ліки, а потім, можливо, прооперують. Вперше я не стрималася і просто заплакала від відчаю. Стало так гірко від своєї немочі, від того, що ніхто не слухає і почуваюся більш компетентною, ніж лікарі, але й це тут недоречно.
А далі лікар видала дивне запитання: "Все добре?". На це я відповіла, що ні.
Було ще багато непотрібних розмов, наїздів щодо сидіння і бла-бла-бла.
Ми пішли з нічим. Навіть небо плакало в той день, а я разом з ним. Довести мене до такого дуже важко, бо знаю, що сльози нічим не допомагають, але тоді не могла зі собою справитися. Хотілося просто поїхати подалі.
Згодом лікар задзвонить і зізналася, що вона не хірург і не медсестра, яка спеціалізується на пролежнях, а реабілітолог. Ви чуєте? Ми йшли до профільного спеціаліста, а потрапили ... Ай, краще на цьому себе зупинити.
Тішить, що є онколог від Бога, який всіма силами бореться за мене і я вірю йому.
Не все так погано, бо поки сонце світить надія є ☺️ Мій Бог ще мене не підводив, тому це все тимчасові труднощі, які скоро минуть!
Ваша Ю
