Вчора було 19 березня і саме в цей день, за народними повір'ями прилітають з теплих країв лелеки. Їх у наших краях називають бузьками, то ж у статті я буду дотримуватись саме цієї назви. Може ви чули пісню, яку співає Дзідзьо, який також з Яворівщини: "Бузьку, бузьку, принеси Гануську" 😆. До речі, легенда (чи баєчка для дітей), що дітей приносять бузьки, існує по цілому світу (принаймні західному, за схід не буду розписуватись).
Навряд чи насправді бузьки дотримуються якихось графіків, але ця дата зажди була для мене орієнтиром, щоб знати чи прилітають найближчими днями бузьки, у нормальні роки. Бо цьогорічна весна - це зима, яка затрималась в гостях, наче хамовитий гість, який ніяк не вступиться. То ж навряд чи ці величні птахи з чорно-білим оперенням вже прилетіли. Хоча бувало так, що вони вже поверталися з теплих країв, бо і у нас вже було тепло, а тут бац - знову сніг, мороз. В такий час бузькам доводилося справді скрушно. Але багатьох з них підгодовували люди, я читав про це кілька історій у пресі раніше.
У мене є також особиста історія, пов'язана з бузьками. Якось, коли я ще вчився у школі чи студентом був, вже й так не пригадаю зразу, ми з другом поверталися з грибів. Ми ходили по гриби в луги, доволі далеко від нашого дому. Там посеред висушених меліоративними каналами боліт росли такі невеличкі гайки молодих осик. Там були просто неймовірні гриби, підосичники та підберезники в основному. Ми тоді впродовж місяця ходили по гриби через день і приносили регулярно відро чи два звідти. За те літо ми насушили, мабуть, зо два десятка трилітрових банок цих грибів.
Але це я відволікся трохи 😊. То ж ішли ми з товаришем собі з повними відрами грибів по порослій травою дорозі. Це вже був пізній ранок, ішло до полудня, спека страшна стояла. Ми побачили в напрямку, в якому ми рухалися, бузька. Зазвичай бузьки не відразу втікають, коли бачать людину, лише коли до них підійдеш близько, вони злітають. Бо ж вони масивні птахи і їм не так просто злетіти. Але коли ми підійшли, цей бузьок не злетів, лише забився у кущі. Ми зрозуміли, що з ним щось не так і вирішили підійти до нього ще ближче. Крім того, в нас прокинулася звичайна хлопчача цікавість. Я підійшов першим, птах зблизька не виглядав аж дуже великим, а радше страшенно цибатим, довгі ноги, довгий дзьоб. Дзьоб, до речі, виглядав дуже грізно, наче наконечник списа, тому було трохи страшнувато. Коли я наблизився до бузька на відстань протягнутої руки, я одразу схопив його за дзьоба, щоб бузько з переляку не зробив у мені декілька дірок.
Ми оглянули птаха і не побачили на ньому якихось видимих пошкоджень. То ж якщо у нього і були якісь проблеми з крилом, то ззовні цього не було видно. Тому ми залишили бузька там, де знайшли. Коли ми відійшли від нього, він спокійно побрів собі далі в поле.
А бузька, якого зображено на моїх фото, я сфотографував тоді, коли ми з тим самим товаришем рибалили на невеличкому озері неподалік від нашого дому.
Він походжав собі під лісом (до речі, на фото можна помітити, що палії сухої трави відмітилися і тоді 😠).
Я побачив його здалека і підійшов ближче, щоб сфотографувати. Але цей чорногуз (ще одна із численних назв лелеки) вирішив не чекати, коли я підійду аж надто близько і вирішив відлетіти від гріха подалі. Він незграбно змахнув крилами, підскочив у повітря і по широкій дузі, наче літак, поволі набрав висоту 😃.
Бузьки часто залітають на людські городи в пошуках поживи. До речі, і тоді, коли мала народитися Даринка, і коли Маркіян також, в нас по городі ходили бузьки 😉.
Я вже нетерпляче очікую на зустріч з бузьками цієї весни, може вдасться краще сфотографувати цих цікавих птахів.
