Нарешті у нас встановилася нормальна травнева погода, тепла, сонячна, і природа миттю на це відреагувала. Якщо ще на Великдень зелень на деревах не проглядалася, то після теплого дощику листя моментально розкрилося. І хоча вона ще маленьке, рідке (тобто крізь нього безперешкодно просвічує сонце), але ліс здалека вже зеленіє молодою, соковитою, смарагдовою зеленню.
Наша родина возз'єдналася на тиждень не в Яворові, то ж ми на радощах вирішили здійснити прогулянку околицями. Вирішили піти під ліс, до річки. Це якраз була Провідна неділя. Чому її так називають? Через те, що в цей день раніше прийнято було відвідувати (провідувати) могили предків та родичів на цвинтарі. Зараз ця традиція трохи змістилася, на Обливаний понеділок (другий день великодніх свят) або ж взагалі на сам Великдень, як це роблять зараз у Яворові.
Так, це був невеличкий екскурс у наші традиції, тепер я повернуся до основної розповіді. То ж ми пішли гуляти. Місця у нас дуже гарні, пагорби на фото - це природна формація "Розточчя", про яку я неодноразово розповідав у своїх дописах. Люди живуть тут з давніх давен, в цих лісах навіть розташовані цілі давні городища білих горватів, племен, які стали з одними з тих, які згодом сформували українську націю.
Але як і давні городища, занепадають і сучасні поселення. Я писав у своєму минулому дописі в спільноту #QUAC про закинуті будинки в Яворові. Чимало таких і в Рокитному. Як не парадоксально, корінні мешканці мало цінують те, чим володіють, те, що вони мать - мальовничі місця і неймовірну природу. Насправді, хоч і місця тут гарні, але трохи віддалені від центральної дороги, хоча до Львова насправді дуже близько, автомобілем десь півгодини. Але якщо не маєш власної автівки, то з доїздом з дальніх куточків села дуже туго. Бо воно нагадує гірські поселення - дуже довге і складається, в основному, з однієї вулиці. Дорога зроблена лише на початку, то ж маршрутки часто сюди їздити відмовляються.
Тому бідніші люди часто продають свої домівки і землі тут, а скуповують їх ті, хто цінує мальовничу природу і має більше коштів, проблема відсутності громадського транспорту їх мало хвилює через наявність власного. Вони роблять за свій кошт дорогу, тягнуть лінії електропередач. Загалом це не є зле, просто сумно, що існує така проблема і що втрачається автентика таких давніх сіл, які мають тисячолітню історію.
Тут ми можемо побачити контраст. Он хтось внизу на заболоченому місці біля річки збудував собі будинок зі зрубу, викопав ставочок і насолоджується життям на природі. Навпроти - традиційне сільське подвір'я, огороджене латами, по якому бігає кінь. Коня запрягають влітку у фіру, взимку - у сани. Використовують, щоб привезти дров, вивести гній, зорати город. Все, як і сто чи двісті років тому.
Але ми не думали про соціальну нерівність, ми просто насолоджувалися пішою прогулянкою і запізнілою весною. Єдине, що псувало нам радість від прогулянки - недолугий триколісний дитячий візок з одним переднім колесом, що обертається. Воно постійно оберталося тоді, коли не треба, наприклад потрапляючи у ями чи колії на ґрунтовій дорозі. Маркіянів візочок з нормальними двома колесами, які можна заблокувати, ми залишили в Яворові, а цей позичили в сестри. На її захист мушу сказати, що вони цей візочок не купували, а отримали від шваґрового брата, який живе в місті. Для міста цей візочок нормальний, але не для села.
То ж дружина везла цей візочок коли шлях був нормальним, а я брав "кермо" в свої руки, коли умови проїзду погіршувалися.
Ми переїхали через місток на другий берег річки, проїхалися по вкритій калюжами після неданого дощу ґрунтовій дорозі та знову перебралися через річку. Там побачили маленьку, акуратну хатинку з побіленими стінами, в якій, як я знаю, ніхто зараз не живе, бо старенькі, які там мешкали, померли. Але, схоже, за будинком наглядають час від часу, бо зовсім закинутим він не виглядає.
Ми гуляли декілька годин і трохи втомилися, але ми все ж дуже раді що ми маємо змогу здійснювати прогулянки такими мальовничими місцями, бо не всім так пощастило 😊.
