Знаєте, іноді я дивлюся на звичайну пробірку в лабораторії або навіть на горнятко кави вранці й ловлю себе на думці, яка межує з легким божевіллям. Як ми взагалі тут опинилися? І я зараз не про філософський сенс буття, а про чисту, безжальну хімію. Як набір атомів, які мільярди років тому безцільно літали в космічному вакуумі, раптом вирішив об’єднатися в щось настільки складне, що воно змогло відчувати, кохати й писати статті в блог?
Нещодавно я натрапив на результати досліджень, які змусили моє серце битися трохи швидше. Вчені знову наблизилися до розгадки того, що ми називаємо «ознаками складності». Це той самий невловимий перехід, коли проста молекула перестає бути просто набором зв'язків і стає попередником життя. Це схоже на те, як окремі звуки раптом складаються в симфонію, хоча кожен звук сам по собі — ніщо.
Коли ми говоримо про походження життя, ми часто уявляємо собі якусь магічну іскру. Але правда куди прозаїчніша і водночас фантастичніша. Все починається з самоорганізації. Уявіть собі натовп людей на площі. Якщо кожен іде куди заманеться — це хаос. Але варто з’явитися музиці, і люди починають рухатися в ритмі. В хімії такою «музикою» стають зовнішні умови: температура, тиск, наявність мінералів. Молекули не просто стикаються; вони починають «співпрацювати».
Мене завжди захоплювало, як природа обходить закони термодинаміки. Здавалося б, усе у всесвіті прагне до розпаду, до простоти, до спокою. Ентропія — це невблаганна пані, яка хоче перетворити все на рівномірний сірий пил. Але життя каже: «Ні, не сьогодні». Воно створює складність там, де її не мало бути. І ці нові дослідження показують, що існують певні математичні та фізичні маркери, які дозволяють нам чітко сказати: «Ось це — вже не просто камінь, це — шлях до біології».
Один із ключових аспектів — це ієрархія. Складні системи будуються як матрьошки. Атоми складаються в амінокислоти, ті — в білки, білки — в органели. І на кожному рівні з'являються нові властивості, яких не було раніше. Це як з автомобілем: ви можете розкласти його на тисячу гвинтиків, але жоден гвинтик не зможе їхати. Тільки зібрана машина має функцію руху. Так само і з першими молекулами життя — вони здобули здатність до реплікації та метаболізму не тому, що вони «особливі», а тому, що вони правильно організовані.
Я часто думаю про те, наскільки тендітним є цей процес. Крок ліворуч, крок праворуч — і ланцюжок розривається. Висока радіація, занадто сильний холод або відсутність потрібного каталізатора — і все, ми залишаємося в світі мертвого каміння. Те, що ми існуємо, — це результат неймовірної серії «вдалих збігів», які насправді підпорядковуються суворим законам складності.
Сьогодні наука намагається відтворити ці процеси в лабораторіях. Ми створюємо «протоклітини», намагаємося змусити неживе імітувати поведінку живого. І знаєте, що найцікавіше? Чим більше ми дізнаємося, тим менше залишається місця для містики, але тим більше з’являється простору для справжнього захоплення. Світ не потребує чарівної палички, щоб створити життя. Йому достатньо часу, енергії та неймовірної здатності матерії до ускладнення.
Коли я читаю про нові відкриття в галузі молекулярної складності, я відчуваю дивний зв'язок із тими першими хімічними реакціями, що відбувалися в океанах молодої Землі або в надрах гідротермальних джерел. Це наше коріння. Не генеалогічне дерево до десятого коліна, а наше спільне молекулярне коріння з усією планетою. Ми — це спосіб Всесвіту пізнати самого себе.
Але є й інша сторона медалі. Якщо складність — це природний шлях матерії, то життя має бути повсюди. У кожній зоряній системі, де є хоча б натяк на потрібні умови, цей процес має запускатися автоматично. Це змінює все. Ми більше не самотні пасажири на випадковій скелі. Ми — частина масштабного космічного експерименту з ускладнення.
Звісно, багато питань залишаються відкритими. Ми досі не знаємо точного моменту, коли хімія перетворилася на біологію. Це не був вибух чи миттєве перетворення. Це була довга, нудна, але наполеглива робота молекул протягом мільйонів років. Спроби, помилки, розпади й нові спроби. Еволюція почалася ще до того, як з’явилася перша ДНК.
Я дивлюся на графіки складності, на ці заплутані мережі взаємодій, і бачу в них щось прекрасне. Це структура самого існування. Можливо, одного дня ми зможемо точно розрахувати ймовірність появи життя на будь-якій планеті, просто глянувши на її хімічний склад. Це буде день, коли ми нарешті зрозуміємо свій родовід до найменшого атома.
А поки що, нам залишається тільки дивуватися. Дивуватися тому, як з простоти народжується складність. Як з тиші народжується голос. Як ми, будучи лише тимчасовим згустком органічних сполук, примудряємося ставити такі глибокі питання. Це і є справжнє диво, яке не потребує доказів, бо ми самі є його втіленням.
Що ви думаєте про цей тонкий поділ між «живим» та «неживим»? Чи вірите ви, що життя — це лише неминучий результат фізичних законів, чи все ж таки в цьому процесі є щось, що вислизає від формул та мікроскопів? Можливо, саме наша здатність ставити це питання і є останньою ланкою в ланцюжку складності, яку ми так завзято намагаємося вивчити. Давайте поміркуємо про це в коментарях.
