Після того, як ми вперше в сезоні не знайшли в лісі бодай грибочка, нам потрібно було терміново реабілітуватися. А тут "лісове радіо" передало, що в лісі неподалік від нас вже є опеньки, то ж ми невеличкою компанією у дещо зміненому складі вирушили на пошуки цих традиційних для української культури грибів (про них писав ще геніальний Тарас Шевченко, порівнявши царицю із "засушеною опенькою", через що загримів на заслання).
Цього разу крім мене, мого шваґра та його брата приєдналася моя сестра (вона вже давно марила грибами, а я їй пообіцяв, що як поїдемо по опеньки, то обов'язково її візьмемо), а ще шваґрів племінник.
Отож, хоча ліс був розташований недалеко, ми постаралися під'їхати до нього якнайближче машиною, бо ж по самому лісі треба було добряче походити. Ми припаркували авто біля закинутої хати неподалік від лісу, перейшли місцеву річку по напіврозваленому дерев'яному мосту і подерлися вгору по одному з пагорбів, що формують географічну місцевість Розточчя.
Я виступав у ролі провідника, то вів групу за собою, де могли б бути чудові зимові опеньки. Проте шваґрів брат трохи відстав від нас, бо вирішив перевірити місце, де ми вторік збирали опеньки. Він таки знайшов там, що бажав, але через те, що він пішов під тупим кутом до напрямку, який я обрав я, то ледь не загубився. Через півгодини перегукувань він таки знайшов нас, трохи роздратований, бо залишив там ще гриби. Але ми відвідали це місце знову, коли поверталися додому, то ж ображеним ніхто не залишився 😃.
А ми, поки наша "пропажа" не знайшлася, натрапили на ось такі молодесенькі опеньочки:
А оце ми вже ріжемо опеньки в колючій ожині, коли до нас приєднався шваґрів брат:
Опеньки не дарма так називаються, бо люблять рости біля пеньків та стовбурів впалих дерев. Там ми їх всі дружно різали:
Ось окремі екземпляри на пеньочку:
Траплялися й інші гриби, моховички і парасольки, як ця молода:
Загалом нам траплялися трохи старші опеньки, вже розкриті, але це в будь-якому випадку краще, ніж нічого 😆.