Привіт, усім (точніше тепер я вже не можу так сказати, бо точно не радий російським загарбникам на своїй рідній землі). Я вирішив написати цей пост, щоб повідомити усім тим, хто турбувався тим, що зі мною, що у мене все гаразд. Я понад місяць не писав жодних статей через те, що мав на те вагомі причини, про які я зараз коротко напишу.
Hello, everyone (or rather, I can't say that now, because I'm definitely not happy about the Russian invaders in my homeland). I decided to write this post to inform all those who were worried about me that I am fine. I did not write any articles for more than a month because I had good reasons for that, which I will now briefly write about.
Отож, перший день війни, яку розпочала Росія віроломно і підло напавши на Україну, для мене та моєї сім'ї минув як у тумані. Повідомлення про те, що Росія збирається атакувати Україну, були вже зо два місяці у ЗМІ, але в це, навіть враховуючи факт евакуації західних посольств із Києва, чомусь вірити не хотілося. То ж у нас вдома навіть не було достатнього запасу продуктів. То ж ми зі швагром на його авто гайнули до міста. Про все те, що з нами тоді трапилося, я якось розповім іншого разу (якщо матиму таку можливість), лиш додам, що це допомогло нам трохи зайняти думки. Проте другу половину дня ми провели усією сім'єю біля телевізора, жадібно стежачи за новинами і тривога знову повернулася до нас. Ми почали обговорювати різні варіанти того, що нам усім робити.
So, the first day of the war, which Russia started treacherously and vilely attacking Ukraine, passed like a fog for me and my family. Reports that Russia was going to attack Ukraine had been in the media for two months, but for some reason, even considering the evacuation of Western embassies from Kyiv, I didn't want to believe it. At the same time, we did not even have a sufficient supply of food at home. So my brother-in-law and I drove to the city in his car. I will talk about everything that happened to us then another time (if I have the opportunity), but I will add that it helped us to think a little. However, we spent the afternoon with the whole family watching TV, eagerly watching the news, and the anxiety returned to us. We started discussing different options for what we should all do.
Варіантів у нас було небагато, якщо узагальнити, то лише два. Перше - це кинути все і виїхати за кордон (в перший день війни ще не було заборони на виїзд усіх військовозобов'язаних чоловіків). Але ми просто не могли кинути наш будинок, який ми будували довгих вісім років і встигли пожити в ньому лише два місяці! То ж залишилося лише усвідомлення того, що рідну землю потрібно боронити від цієї російської мерзоти, і потрібно це робити лише зі зброєю у руках!
We had few options, to summarize, only two. The first is to abandon everything and go abroad (on the first day of the war there was no ban on the departure of all conscripts). But we just couldn't leave our house, which we had been building for eight long years and managed to live in it for only two months! The only thing left is the realization that the native land should be protected from this Russian abomination, and it should be done only with weapons in hand!
Я до того в армії не служив, як і більшість моїх однолітків, проігнорувавши, на мою думку, це даремне витрачання часу (я і досі переконаний, що це так було, враховуючи армійську дідівщину і знищення армії тодішньою владою, сучасна армія почала формуватися в Україні у 2014 році, після першого вторгнення Росії на Донбас), а зі зброї стріляв лише раз у своєму житті, у десятому класі, на уроці з військової підготовки.
I did not serve in the army before, like most of my peers, ignoring, in my opinion, this waste of time (I am still convinced that this was so, given the army's hazing and the destruction of the army by the then government, the modern army began to form in Ukraine in 2014, after the first Russian invasion of Donbas), and fired only once in his life, in the tenth grade, in a military training lesson.
То ж я та два моїх швагри вирішили вступити у територіальну оборону, щоб навчитися боронити свою рідну землю. Це нам не одразу вдалося, бо добровольців було дуже багато, але врешті-решт ми досягли бажаної мети. А щодо наших дітей та жінок, то вирішили, що вони поки що залишатимуться вдома, в лише при погіршенні ситуації спробують виїхати до Польщі. Дякувати Богу, за місяць війни такої потреби не виникло, хоча ракетні удари по Львову змушують час від часу переглядати цю можливість.
So I and two of my brothers-in-law decided to join the territorial defense to learn how to defend their homeland. We did not succeed immediately, because there were a lot of volunteers, but in the end we achieved the desired goal. As for our children and women, we have decided that they will stay at home for the time being, and will try to leave for Poland only if the situation worsens. Thank God, during the month of the war there was no such need, although missile strikes on Lviv force us to reconsider this possibility from time to time.
То ж я б ніколи раніше не подумав, що я добровільно опинюся в армії (бо територіальна оборона - це частина збройних сил України), але це факт в даний момент. Зі мною все гаразд і я гадаю, що цього досить 😃. А якщо буде час та можливість, то я ще опишу трохи своїх думок стосовно війни в Україні.
Well, I would never have thought before that I would voluntarily join the army (because territorial defense is part of the armed forces of Ukraine), but this is a fact at the moment. I'm fine and I think that's enough 😃. And if there is time and opportunity, I will describe a few of my thoughts on the war in Ukraine.
