Як я вже писав, наступного ранку також було досить туманна погода (це в той час, коли я знову розпалював вогонь та варив для всіх каву). Проте десь близько десятої години хмари повністю розійшлися і сонце почало яскраво світити. Небо було ніжного блакитного відтінку, а далекі гори вкрилися білою непрозорою вуаллю із щойно народжених хмар, які піднімалися із вологої землі, щедро нагрітої золотими променями вранішнього сонця. Це був ідеальний час, щоб сфотографувати гірські краєвиди і я вирішив ним скористатися.
Я вирішив трохи відійти від місця нашої ночівлі, щоб отримати фотографії, не такі як у решти учасників нашого походу. Там, на схилі гори, я побачив маленьке, але неймовірно красиве гірське озеро. Воно живилося маленьким потічком із кришталево чистою гірською водою.
В Карпатах існує багато високогірних озер. Висота, на якій вони переважно розташовані, становить від півтори до двох кілометрів метрів, це не є класичним альпійським високогір'ям, проте, усі ці озера розташовані вище межі лісу, в субальпійському поясі (в оточенні трави, рідких чагарників та кам'яних розсипів), та своїм походженням зобов'язані давнім льодовикам.
Гірські озера у Карпатах бувають двох типів. Одні утворюються завдяки природній або штучній загаті в руслі річки, яка перегородила течію (наприклад озеро Синевир). Інші знаходяться поблизу верхньої лінії хребтів у заглибленнях, які залишили після себе льодовики кілька мільйонів років тому. Їх ще називають карами. Озерце, на яке я натрапив, за своїми характеристиками явно відноситься до другого типу. Я не знаю його назви, та й воно надто мале, щоб йому дали якусь назву. Тут, у горах, багато таких дрібних безіменних озер.
Поки я милувався красою озера та фотографував його, маленькі білі хмари над горами на протилежному кінці долини швидко піднімалися у височінь і буквально за півгодини сонце знову сховалося в тумані. А для мене прийшов час повертатися у табір, бо там на сніданок мене чекала щойно приготована гречана каша з м’ясом 😊.