У нашому маленькому містечку, як і в багатьох таких самих райцентрах України, раніше переважав сільський устрій життя. Що я маю на увазі: переважна частина населення живе у приватних будинках, має присадибну ділянку, ще й ділянку під городину десь на околиці. Тож для уртимання сільськогосподарських тварин, таких як от корови чи коні, - всі умови.
Так воно і було за часів мого дитинства: всі луки навколо використовувались як випас для худоби. Тут завжди було багато корів, і десь поряд паслися й коники. А травичка на цих луках була такою м'якенькою, що хотілося по ній ходити босою, що всі діти із задоволенням і робили. А я ще полюбляла цю низеньку травичку за те, що серед неї було дуже багато квіточок. Думаю, це дикі маргаритки. Зараз це би назвали, мабуть, "альпійським газоном". Я чекала, коли з'являться навесні ці квіти, і приносила їх мамі. На низесеньких ніжках, малесенькі, але такі гарні, поки немає ще пишного цвітіння всього навколо!
...На сьогодні всі місця колишніх випасів поросли будяками і травою вище пояса... І коли я побачила людину, що виводить на цей луг корову, то зрозуміла: ці тваринки коли пасуться стадом, то утримують "газон" скошеним і мають змогу постійно їсти свіжу м'якеньку траву. А коли немає стада, - немає "газонокосилки", і трава росте до безкінечності... Її ж навіть на сіно не візьмеш з такими колючими рослинами. Тож сіно люди заготовлюють чуть далі, на чистіших від бур'янів місцях.
І стоятимуть все літо ці луки порожніми та безлюдними. Бо ні пасти худобу, ні просто гуляти тут вже неможливо.
