Лише дві посаджені колись батьком яблуньки нам вдалося "впізнати". За яскраво вираженими ознаками кольору і характеристик плодів ми дізналися, що це - ранет Симиренка.
Яблуні також за кілька років без догляду стали не просто заросшими як попало гілками, а ще й якимись "кривенькими", "кривобокими". Непросто було знайти підхід до їх правильного обрізання минулої осені. Але таки прочистили їх крони, дали дихання гілкам, які залишились. І плодоношення не забарилось віддячити величезними масивами яблук, що обліпили гілки точно так, як і обліпиха. Гілки від їх ваги гнулися аж до землі. Але не поламались, - витримали.
І ось настала пора збору останніх своїх яблук. Прийшлося шукати будь-які ящики, бо одинакових вже давно не залишилося. А через розмір плодів вони заповнювали простір ящичка за мить. Моїй радості не було меж: мрія, а не яблука! Не те що минулого року: малесенькі, з паршею і якимись жирними запиленими брудом плямами, ще й подекуди із плодожеркою. Більшість минулорічного врожаю пішла на пастилу, яку я сушила на грубці взимку. Ще частину з'їв наш песик, - це були його смаколики, десерт після основної їжі. Ми завжди йому давали їсти, і поруч ложили яблучко. І ще частина яблук у нас погнила.
А тепер дивлюся на цей врожай, і розумію: песику прийдеться піти назбирати якихось яблучок по посадках над дорогою, бо отаке як у ящику йому не покладеш, - хіба що поділити його на частинки.
