Потихеньку втягуюсь у нову роль.
Ця вистава має назву "Перетримка". І я ніколи в житті про неї не мріяла.
Просто я обожнюю собак.
І правильно кажуть психологи: дитячі травми можуть дати найнесподіваніші наслідки у дорослому житті. І добре, якщо ці наслідки будуть позитивними, а не кримінальними.
У всіх моїх дитячих друзів у дворі були собаки. А в мене - не було. Але біля нашого дому був пункт забою худоби. І саме туди із всіх сіл вивозили небажаних цуценят. Які потім виростали і множились у геометричній прогресії.
І що я вам скажу. Із самого раннього дитинтства всі ці кинуті собаки були моїми найкращими друзями. Я навіть намагалася їх дресирувати. Бо мріяла працювати із тваринами в цирку. О, як же я пам'ятаю цю жагу до дресирування...
І що цікаво - тоді, маленькою дівчинкою, я не боялася собак. Зовсім. А тепер оця дівчинка вже бабуся. І давним-давно боїться собак. Абсурд? Ні, життєвий досвід. Який і досі не дав мені відповіді на основне питання: чого маленьку дівчинку оті зграї напівдиких викинутих напризволяще псів не з'їли по шматочку. А дорослу жінку зумів власний пес порвати, як ганчірку. Ну це окрема тема, не буду акцентувати увагу читачів на цій майже трагічній історії мого життя.
Одне я можу сказати впевнено: пес, що живе з вами під одним дахом, буде довіряти вам на всі сто відсотків. А пес, який фізично ізольований від вас дверима дому чи вольєру, а не дай боже - прикутий на ланцюг, - від нього можна чекати яких завгодно неприємностей. Бо довіри до вас у нього ніколи не буде.
Я все хотіла завести другого песика. Щоб нашому вівчарику Хенку не було сумно одному у дворі. Але - то ковід, то війна... так і не вийшло нічого із моєї задумки.
І так трапилося, що мене згадала наша давня знайома, зооволонтер. Вона рятує покинутих хвостиків і знаходить їм новий дім. Звісно, трапляються найчастіше просто викинуті на вірну загибель тваринки. Яких потрібно ще лікувати, реабілітувати, робити щеплення і обробки від паразитів, стерилізувати, і тільки потім пропонувати людям.
Першою собачкою, яку я таки зважилася взяти на перетримку, була Буся. Китайська чубата, 4 роки. У неї померла хазяйка, і вона більше місяця жила у дворі, під наглядом сусідів. Вся в ковтунах, в повній депресії, без надії на краще. За тиждень у нас вона повністю відновилась, і ще через три дні Бусю забрали в сім'ю. Хеппі енд.
Замість неї ми взяли наступну знайду, Бону. Вона і досі у нас, в пошуку хазяїна. Чудова собачка. Здібна. Стійка. Віддана. Така, як я мріяла. Але якщо ми її собі залишимо, то вже не зможемо допомагати волонтерам з перетримкою інших врятованих ними від загибелі собак. Саме тому я намагаюсь стримувати себе від надмірної прив'язаності до Бони.
Потім нам запропонували двох малюків, знайдених у полі. Хтось вивіз місячних цуценят, щоб не мати собі мороки. Але їх побачили і врятували від голодної смерті. І привезли нам.
Хлопчики швидко освоїлись і підросли. А сьогодні одного з них вже відвезли у нову сім'ю, де, я надіюсь, йому буде комфортно і безпечно.
А замість нього нам привезли двох прекрасних манюсіньких 'дівчаток'. Їх разом із братиками хтось вивіз на міську промзону і залишив там у закритій картонній коробці. Також - на вірну смерть... Отакі люди ходять серед нас. Ех.
В результаті - маю зараз 5 собак. 🙃 Ніколи не думала, що так обернеться моє дитяче захоплення. Так, я втомлююся. Але я щаслива тим, що допомагаю рятувати життя хвостикам. І тим, що нарешті всі члени моєї родини відчули зворотній зв'язок, позитив від песиків. І готові терпіти незручності від їх присутності. А головне - всі ці милі створіння показали нам, як вони вміють ладнати одне з одним. Навіть при величезній різниці у віці. Ніколи старший не образить молодшого. Він може тільки НАВЧИТИ боротися і відстоювати своє.
Може, мене маленьку собачі зграї теж вчили боротися за себе? Тому і не 'порвали на шматки'?
Мабуть, так і є. 🐕❤️
