Вечором ми з песиком вже в напівтемряві поверталися додому з прогулянки. Автівки проїжджали мимо, підсвічуючи світлом фар нам дорогу. Хенк, чим ближче до дому, тим більше поспішав: їжа для нього - головне у житті, а вдома ж чекає миска теплої каші з рубцем! От і поспішає, все більше натягуючи повідець, і вже навіть не оглядаючись, чи я там є позаду.😁Хоча зазвичай на прогулянках він пильно слідкує за моїм переміщенням, постійно тримаючи мою фігуру в полі зору.
Але одна автівка, проїхавши повз, почала здавати назад. Зупинилася навпроти нас. Відчинилися двері, мужчина поздоровався і розповів про згубу свого сина. Той гуляв десь понад нашим ставком, і загубив телефон. Шкода малого, каже. Може, ви з песиком знайдете той телефон, бо я знаю, що ви там завжди прогулюєтесь. І якщо раптом пощастить, то принесіть знахідку до мене на роботу. Я на шампіньйонах працюю, занєте ж де це?
Я здивовано відповіла, що нічого про шампіньйони не знаю. І виявилось, - це виробництво знаходиться поруч із ставком. Там ще підпірну стінку з бетонних перекриттів будують, я про це розповідала. От тобі й маєш, - така цікава справа біля нас робиться, а ми й не знали!
Словом, - пішли ми з Хенком вранці на став, шукати загублений хлопчиком телефон. Пройшлися навколо, розгортаючи місцями траву, де щось блищало. Позаглядала я навіть в калюжі, - нема телефону. Та й не знайти нам його, не знаючи, де малий ходив. Це якби він сам пройшовся, то шансів було би більше.
І тут я зрозуміла, чому нас попросили шукати. Мабуть, чоловік подумав, що пес може знайти такі речі, що він вміє... На жаль, це не так: наш Хенк - просто домашній улюбленець в тілі вівчарки. І йому нецікаві загублені чужі предмети.
Зате ми знайшли красиві осінні краєвиди. І квіти, наче у розпал літа. Бо пройшлися і звичним, і новим маршрутом. А от прохання незнайомця ми виконати не змогли...
