Весна чекала на лавці, але замість тепла прийшов сніг. Квітень загубив календар і накрив лавку сніжною ковдрою. З-під неї звисають крижані сльози — зима не хоче йти мовчки. Сніг ліг на лавку, мов спогад про зиму, що не встигла попрощатись. А бурульки — як завмерлі подихи холоду, що ще шепоче крізь квітневу тишу...
Обвітрені морозним подихом квіточки аличі здивовано оглядають біле покривало навколо. Ще вчора тут буйним кольором зелені підіймалась свіжа травичка, заглушаючи буро-жовту засохлу з осені минулорічну рослинність. Від веселого пташиного співу та теплого весняного сонечка деревце дикої сливи розквітло. Але природа чомусь не пожаліла його цвіту і засипала землю снігом, притрусивши зверху морозами.
Новорічним настроєм повіяло від сосен. Вони гордо тримають на своїх гілках цілі копиці весняного снігу, наче і не було ще весни. І навіть поривчаста віхола не в силах скинути цей сніг із колючого гілля лісових красунь. Хіба що білочка поскаче тоненькими гілочками, наполохана перехожими, що випадково прийшли у цю пустку прогулятися. Тоді снігові копиці із шумом впадуть на землю, розсипаючи у повітрі іскорки райдуги.
А берізка задумливо і тихо радіє. Адже встигла до холодів віддати людям свій живильний сік. А тепер саме збиралася пишним цвітом обкласти своє красиве гілля. Воно схоже на волосся якоїсь казкової богині, що хвилясто-кучеряво спадає додолу. Аж до самого квітневого снігу.
Завмерло село. Немає суєти на городах біля хатинок, що знову виглядають зимово. Вкриті снігом дахи наче оберігають людей, продовживши їм ще на кілька днів 'відпустку'. Бо як тільки знову потеплішає, - всі селяни дружно та наввипередки кинуться садити, сіяти, білити, обрізати, городити та прибирати. Тим більше, що скоро - Великдень.
