Чергова ракетна атака недолюдей із росії принесла чергові людські жертви. Постраждали мирні люди. І знову, лягаючи спати після важкого трагічного дня, подумалось: скільком людям сьогодні немає де прихиститися, а ще вранці у них було все...
І знову пригадалася ось та невідома книга жанру фантастики, яку я читала в далекому дитинтстві і яка вразила мене на все життя одним моментом.
Описано було в книзі далеке майбутнє. Де люди живуть у красивих та багатих містах, забезпечені всім що душа забажає. Все доступно, все на найвищому рівні: і технології, і їжа, і транспорт, і розваги, і все на світі.
Але у цих людей є одна основна умова, яку вони мають виконувати без вагань. Це - приходити у певний час на карусіль. Покататися.
Та ця карусіль - не проста, і кожен мешканець знає: під час крутіння одна із сідушок обов'язково когось із учасників викине. Назавжди. На смерть.
Та люди все одно йшли. Наче роботи. Без тіні сумніву і вагань. Навіть із радістю. Знаючи, що можуть більше не повернутися додому.
Таким чином регулювалася кількість населення, - це така ідея карусілі смерті, яка була описана в тій книзі.
І от чим теперішня ситуація в Україні відрізняється від карусілі смерті із книги фантастики? А нічим! Причому не тільки у тилових регіонах, а і на фронті. Бо у кожній українській родині знайдеться хтось із рідних чи друзів, що боронять нашу Вітчизну на передовій. Їх доля - це доля всіх нас. І вона, на жаль, також, наче карусіль...
...Чергова повітряна тривога в Києві. 6.40 ранку. Хочеться спати. Дуже хочеться, навіть не беру до рук смартфон, щоб узнати, що там за тривога: просто зліт якогось МІГа чи вже летять ракети з шахедами. Бо саме так визначаю щоразу, як діяти: залишатися вдома в коридорі, чи бігти в укриття.
Долежалась до перших вибухів. Потім швиденько встала, розбудила доньку, зібрали речі та засіли в коридорі. Бігти через двір в укриття було вже запізно: ракети летіли в бік столиці.
'Молодець', подумала я після повідомлень про падіння уламків ракет у Києві, пожежі та руйнування. Фото палаючої багатоповерхівки вразило...
Ми ж із донькою просто сиділи в цей час в коридорі схожої багатоповерхівки. Тільки в іншому районі. Карусіль смерті, запущена путіним, може в будь-яку мить забрати у нас все. Навіть життя...
Але ми щодня працюємо, ходимо в магазини, готуємо їжу, робимо свої звичні справи. Бо треба жити.
Тимчасом наші діти виростають в умовах дикої карусілі.
Пекельно боляче усвідомлювати все це.
Будь проклятий той, хто жахи фантастики втілює сьогодні у реальність. 😡 Повернеться все йому бумерангом.
А ми - переможемо.✌️
Тільки ж надто висока ціна нашої боротьби...😰
