Милуючись небесними світилами у тихому куточку рідної України, із думок ніколи не вилазить війна. І тільки під час ракетних обстрілів столиці, вибухи від яких доносяться іноді досить відчутно, тривога глушить відчуття краси навколишньої природи. Не до світлин, хочеться пошвидше дістатися до своєї хатинки і бути поруч із рідними.
А знаєте, як мені розповідала бабуся про Другу світову? І зовсім протилежне я почула на ту ж тему від мами?
Це вражаюча різниця відношення мами до небезпеки війни.
Бабуся жила у 40-х роках минулого століття на Заході України. Так-так, про бандер - це там. Так бабуся говорила, що під час бомбардувань села вона казала дітям розбігтися хто куди і ховатись. Щоб не 'накрило' всіх разом. Щоб хоч хтось вижив.
А моя мама - із Чернігівщини. Її мама дітей у таких випадках збирала докупи, і ховалися від бомб всі разом. Щоб не залишився хтось із малюків без мами. А батько їх тоді був на фронті...
Запали мені ці дві історії в душу назавжди. Я так і не знаю, як би поступила я в такій ситуації, маючи маленьких дітей на руках.
Теперішня війна розлучила нас всіх, діти зараз знаходяться за тисячі кілометрів. Але я спокійна хоча б за їх безпекову ситуацію. По крайній мірі, внуки не чують вибухів. І можуть займатися навчанням та розвитком своїх здібностей у тиші. Але - далеко від свого дому і рідні... Та я готова платити таку ціну за їх безпеку.
Смуток огортає все єство, коли навколо така краса, а на передовій її намагаються зберегти для нас наші славні воїни. Ціною життів та здоров'я. Ціною крові... Щоденно і щонощно. У будь-яку пору року. Сонце для них сходить під обстрілами. Заходить також під канонади артилерії. І місяць світить поруч із тепловізором, допомагаючи виявляти ворога.
Війна має закінчитись. Як саме - кожен, мабуть, думає по-різному. Як мої бабусі по-різному ховали малих своїх дітей від бомб. Але тиша і краса стане безцінною по закінченню воєнних дій. І нехай вона такою залишиться для всіх людей на землі. БЕЗ ціни крові, розлук і втрат.
