Під час знаходження в окупації я мало не прийняв за "норму" той факт, що моє життя мені не належить. Той масив подій (вбиті люди навколо, постійно пролітаючі снаряди над твоїм будинком, перманентна тривожність щодо переміщення містом тощо) невідворотньо, день за днем, накладав свій вплив.
При цьому ти не бачиш жодного варіанту самостійного виходу з сформованої ситуації. А наче потрібно самому прикладати якихось зусиль для цього, та попри все ти вже безсилий. В тебе відняли усі діючі механізми для цього.
Ми формували критичну рішучість для безальтернативної спроби залишити окуповану теріторію, і тільки тепер я починаю розуміти наскільки божевільним його можна сприймати зараз, у відносній безпеці. 60 км відділяло від вільного світу, світу без шовінізму, без однозначності та хриплого надриву "русского мира".
Проте відчуття що я живий вже починає відроджуватись, з силою про яку я досі нічого не знав.
