About this day from personal and national perspectives.
Про цей день з особистої та національної точок зору.
Today my husband and I have a wedding anniversary, and the phone insidiously sends notifications with photo reminders of what happened on this day a year, two or three years ago. Two years ago, we celebrated our wedding anniversary under strict quarantine: then cafes and restaurants were just beginning to open. The pictures remind us that even along the street in a deserted park we walked in masks. A year ago we celebrated our wedding anniversary with a wonderful weekend in Lviv: we were beautiful, happy, we even managed to get to the theater. Then it seemed that COVID was the most terrible and unpleasant thing that could happen in our everyday life. How wrong we were.
Сьогодні у нас із чоловіком річниця весілля, і телефон підступно надсилає повідомлення з фотонагадуваннями про те, що було цього дня рік, два чи три роки тому. Два роки тому ми відзначали річницю весілля в умовах суворого карантину - тоді лише починали відкриватися кафе та ресторани. Є фото, де видно, що навіть вулицею в безлюдному парку ми гуляли в масках. Рік тому ми відзначили річницю весілля чудовим вікендом у Львові – ми були красиві, щасливі, навіть вдалося потрапити до театру. Тоді здавалося, що COVID - це найстрашніше і найнеприємніше, що може статися у нашому повсякденному житті. Як ми тоді помилялися.
A walk in Mariinskyi park on our wedding anniversary 2 years ago.
Romantic weekend in Lviv on our wedding anniversary 1 year ago.
This year, my husband brought me home-grown tulips bought from a granny at a market nearby, and that's already the most fantastic thing I could imagine. I feel very grateful.
Nevertheless, I try not to lose heart and wake up every day with gratitude to all our defenders for the fact that I am safe and sound, I have a roof over my head and all my relatives are alive and well. The war taught us to appreciate everything beautiful that we have, and, as it turned out, there was (and still is) a lot of beauty in our life. Many things have been reconsidered, and now life will definitely not be the same.
Проте я намагаюся не сумувати і прокидаюся щодня з вдячністю всім нашим захисникам за те, що я ціла, у мене є дах над головою і всі мої рідні живі та здорові. Війна навчила нас цінувати все те прекрасне, що ми маємо, і, як виявилося, прекрасного в нашому житті було (і все ще є) дуже багато. Багато речей переосмислилися, і тепер життя точно вже не буде таким, як раніше.
For us, May 18 is a personal holiday, but in the history of Ukraine this day is marked by a tragic event: the beginning of the deportation of Crimean Tatars from Crimea and the genocide of the Crimean Tatar people. Then, in 1944, the Soviet government deported about 200 thousand people, of which about 35 thousand died during the deportation or within a few years after it. Soviet soldiers broke into the houses of the Crimean Tatars, did not allow them to take things with them, forced everyone into freight cars like cattle. Those who physically could not walk or resisted were shot.
Для нас 18 травня – це особисте свято, але в історії України цей день відзначений трагічною подією – початком депортації кримських татар із Криму та геноцидом кримськотатарського народу. Тоді, у 1944 році, радянська влада депортувала близько 200 тисяч людей, з яких близько 35 тисяч загинули під час депортації або протягом декількох років після неї. Радянські солдати вдиралися до будинків кримських татар, не дозволяли забирати з собою речі, зганяли всіх у товарні вагони як худобу. Тих, хто фізично не міг йти чи чинив опір - розстрілювали.
This is a real genocide and a great tragedy not only for the Crimean Tatar people, but for the whole of Ukraine. On this day, we honor the memory of those who died in those terrible years and once again promise ourselves to do everything so that such things never happen again. Unfortunately, this year we are witnessing a shameful turn of history - another genocide, this time of the Ukrainian people. Murder, torture and violence against peaceful citizens of a democratic, sovereign Ukraine simply because we dared to desire freedom, independence and be masters on our own land. But I believe that not a single bitter lesson of history is in vain. I believe that it is the Ukrainians who will be able to stop this hell on earth.
Це справжній геноцид та велика трагедія не лише кримськотатарського народу, а й усієї України. Цього дня ми вшановуємо пам'ять загиблих у ті страшні роки і вкотре обіцяємо собі зробити все, щоб такі речі ніколи не повторювалися. На жаль, цього року ми стаємо свідками ганебного повороту історії – чергового геноциду цього разу українського народу. Вбивство, тортури та насильство над мирними громадянами демократичної, суверенної України – просто за те, що ми посміли бажати свободи, незалежності та бути господарями на своїй землі. Але я вірю в те, що жоден гіркий урок історії не проходить даремно. Я вірю в те, що саме українці зможуть зупинити це пекло на землі.
