Я йду засніженим полем. Попереду майже три кілометри дороги,саме так я добираюсь сьогодні в село. Маршрутка доїжджає лише до сусіднього містечка. Отож, за спиною у мене важкенький рюкзак із смаколиками для кошаків. Але настрій хороший... Навіть святковий, з присмаком ейфорії. Я стараюсь поглянути на себе збоку... І знаходжу кілька причин.
Вчора, себто в неділю я нарешті зустрілась із 
Врешті я поповнила свої запаси кави та познайомилася із чарівним Ґреєм, про якого ви вже могли читати на сторінках дівчат. Було побоювання, що зустріну монстра, а виявилось що це просто поважний аристократ. З рівноваги його може вивести лише шурхіт корму...
Ще трохи радості додало мені те, що у своєму дописі мене процитував 
Взагалі ця людина для мене, як якась соломинка у цьому віртуальному морі.
Ще одна винуватиця свята душі - це пані Зима. Дивно, в місті воно все якось згладжено відчувається. В селі люди і в наш час високих технологій є більш залежні від природи, ніж міщани.
Зимове повітря особливо пахне. Воно ніби оновлює тебе... Ніби стирає щось із пам'яті, щоби можна було з чистого листа писати нові враження.
Цей текст був написаний у моїй голові рівно тиждень тому і кружляв у ній, як перший сніг. З технічних причин друкую лише сьогодні.
А що було далі? А далі свято зими тривало. Через кілька днів я мала остаточно переселятися до міста. Тому, коли випав яскравий і чарівний зимовий день, я відклала всі справи і пішла на міні-прогулянку... Хто зна, може з часом я ще й полюблю зиму?
А що було далі? А далі свято закінчилося, бо будь-який переїзд це трошки стрес. Особливо, коли у маленькому авто троє кошаків, які не сильно люблять їздити... Ну це вже інша історія...
І ці рядки дописую вже сидячи в тепленькій львівській квартирі:)
У наступних дописах я спробую підвести підсумки свого піврічного життя в селі.
Ще більше фото зі зимової прогулянки тут:
@lilideleopolis/to-like-winter-polyubiti-zimu-en-ua