Привіт, друзі! Сьогодні в нас потрійне свято. Окрім того, що в моєї свекрухи День народження, а ще велике християнське свято — Вознесіння Господнє, цього року все це ще й співпало з Днем вишиванки.
Можливо, День вишиванки не є настільки родинним чи релігійним святом, як попередні, але він має величезне символічне значення для нас, українців. Бо вишиванка — це справді частина нашого культурного коду, як би пафосно це не звучало.
Зараз довкола вишиванки є багато крайнощів. Хтось одягає її щиро, а хтось — ніби для картинки чи щоб створити правильне враження про себе. Через це в багатьох людей виникає певне несприйняття, особливо коли вишиванку носять люди, замішані в корупції чи інших неприємних речах. Але це не означає, що сама вишиванка стала менш цінною чи красивою.
Не можна перестати любити щось настільки глибоке й важливе лише через окремих людей. Вишиванка — це і мистецтво, і традиція, і нитка, що з’єднує покоління. Колись такі речі створювалися вручну місяцями. До весілля дівчата вишивали рушники, сорочки, готували посаг. Це була дуже цінна річ, яку берегли й передавали у спадок.
І, до речі, вишиванки тоді не носили щодня, як це інколи показують у "шароварних" фільмах. Це був святковий одяг — для церкви, великих свят чи важливих подій. А в будні люди носили прості речі з домотканого полотна, бо ніхто не йшов працювати в полі у святковій сорочці.
Мені здається, зараз теж правильно одягати вишиванку саме в особливі дні — на свята, до церкви, на День Незалежності чи День вишиванки. І робити це з гордістю, пам’ятаючи, ким ми є.
Сьогодні діти пішли до школи у вишитих сорочках, а ще донька взяла із собою вишитий рушник. Вчителька попросила принести рушники, щоб діти могли побачити їх ближче, дізнатися більше про традиції та історію нашого народу. І це, як на мене, дуже правильно, бо такі речі мають жити не лише в музеях чи старих скринях, а й у пам’яті наступних поколінь.
