З таким питанням до мене звернулася вчора моя подруга і кума Тетяна. Вона народилася в росії, пішла там у 1 клас. Потім її батька, який на той час був військовим, перевели до Харкова, а пізніше в Миргородську військову частину. Мати (нині покійна) моєї подруги росіянка, а батько українець.
"Tell me, am I not russian?"
My friend Tatiana asked me this question yesterday. She was born in russia, went there in 1st grade. Then her father, who was in the military at the time, was transferred to Kharkiv and later to the Myrhorod military unit. My friend's (now deceased) mother is russian and my father is Ukrainian.
Тетяна до війни розмовляла російською, так як навчалася в російській школі і вдома в неї говорили цією мовою. Зараз, в основному, вона спілкується українською, лише по звичці “проскакують” русизми. Вона говорить, що їй соромно показувати паспорт, адже там вказано місце народження (росія) і вона планує, як тільки налагодиться робота міграційної служби, поміняти документ на AD-картку (там не зазначається місце народження).
Before the war, Tatiana spoke russian, as she studied at a russian school and spoke this language at home. Now, she mostly speaks Ukrainian, only russism "slips" out of habit. She says that she is ashamed to show her passport, because her place of birth (russia) is indicated there, and she plans to change the document to an AD card (her place of birth is not indicated) as soon as the work of the migration service is established.
Я їй відповіла, що ні – вона не росіянка, а чиста українка. Адже в перший же день війни, знаючи, що мого чоловіка немає зараз вдома, одними з перших, хто мені подзвонили була Тетяна з чоловіком. Вони запитали, чи все гаразд, наполягали, що за будь якої потреби, я можу не соромитися і звертатися до них за допомогою. Пізніше Тетяна періодично телефонувала і запитувала, чи все в мене є, адже в магазинах було пусто, та пропонувала поділитися своїми запасами. Перший, хто сповіщав про повітряні тривоги (бо про мобільний додаток “Тривога” ми ще не знали) була моя кума.
I told her no - she was not russian, but pure Ukrainian. After all, on the first day of the war, knowing that my husband was not at home now, one of the first to call me was Tatiana and her husband. They asked if everything was okay, insisted that if necessary, I could not be ashamed and turn to them for help. Later, Tatiana periodically called and asked if I had everything, because the shops were empty, and offered to share their supplies. My godmother was the first to report air alarms (because we didn't know about the Anxiety mobile app yet).
Ось так чинять справжні українці, не зважаючи на записи в паспорті та родинні зв’язки. Що ж до росіян, то тут зовсім інша історія. В мого чоловіка є рідний дядько та тітка, які живуть у Владивостокі. Останній раз вони прилітали в Україну у 2013 році. Гостювали майже 2 місці. Після 2014 року вони більше не виявляли бажання відвідати нас, спілкувалися по відео зв’язку через месенджери. Після 24 лютого, дядько і тітка жодного разу не подзвонили, навіть не поцікавилися станом здоров’я свого рідного брата, якому 84 роки.
Мій колега, десь на 20 день війни запитав, чи телефонують наші російські родичі, бо його брат, який живе в Бєлгороді, демонстративно мовчить. Я відповіла, що від наших, також, тихо. Колега говорить, що зразу хотів сам подзвонити, а зараз вже не має такого бажання.
This is what real Ukrainians do, despite their passport entries and family ties. As for the russians, this is a completely different story. My husband has a uncle and aunt who live in vladivostok. The last time they flew to Ukraine was in 2013. Visited almost 2 places. After 2014, they no longer wanted to visit us, they communicated via video message via messengers. After February 24, my uncle and aunt never called or even inquired about their 84-year-old brother's health.
Somewhere on the 20th day of the war, my colleague asked if our russian relatives were calling because his brother, who lives in belgorod, was demonstratively silent. I replied that ours was also quiet. A colleague says that he immediately wanted to call himself, but now he has no such desire.
Ось така ситуація. Вважаю, що всі ці приклади є дуже показовими і дійсно демонструють на скільки сильно ми, українці, відрізняємось від росіян. Ми готові подати руку допомоги, навіть коли нас не просять про це і поділитися останнім, а росіяни нехтують навіть родинними зв’язками, коли по телевізорі їм сказали, що можна убивати і калічити український народ.
Here is the situation. I think that all these examples are very illustrative and really show how much we, Ukrainians, differ from russians. We are ready to lend a helping hand, even when we are not asked to share it, and the russians even neglect family ties when they are told on TV that the Ukrainian people can be killed and maimed.
