Екватор моєї майже 20-годинної подорожі. Північ в одному з міст центральної України. Ось вони стоять - двоє в формі, з великими сумками. Так іноді буває, коли зустрічаєш людей, які когось нагадають з історії. Цей пасажир - Шевченко, з такими ж вусами.
Моя подорож починалась теж з поховання. Ми трохи обговорили авто та інші теми.
Він хотів підтримувати якось розмову, щоб мені було легше не заснути за кермом. Але я сказав що не треба, буду подкасти слухати, але вони хай відпочивають. Тому я і не розповідаю, що слухаю якраз промову Трампа, в якій він говорить, що закінчив 8 війн, і скоро закінчиться дев’яту.
То ви в одному підрозділі служите? - спитав я десь наприкінці подорожі.
В різних, але в одній бригаді.
Не одразу я зрозумів, що вони чоловік та жінка. Але, до речі, вони й не казали цього. Врешті-решт ми майже не спілкувались. Я слухав подкасти в навушниках, лише під ранок, коли вони вже остаточно прокинулись - включив музику в авто.
Сонячне сяйво сильно світить в очі, але водночас й не дає заснути. На зміну темноті приходять вже добре знайомі пейзажі.
На далеку відстань за двох, по блаблакару була ціна 1600 грн, але я вирішив, що не братиму їх. Що ж, все дорожчає, все росте - й ціни на паливо, ціни на продукти та інші речі. Все, крім зарплати військових. Шевченко наполегливо просить декілька разів, але я відмовляюсь. Я це ще вирішив трохи раніше. У нього чорна полоса. «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?». Але, можливо, сонячне сяйво, яке так яскраво світить - скаже, що ця полоса завершилась. Прощаючись, знаходжу свої темні окуляри. Скоро весна. І 9 березня, день народження Шевченка.
