Перша ніч у новому домі стала останньою. Історія родини, яку забрав "Шахед" у Богодухові
Вітаю з життям! Так, сьогодні схоже так треба вітатися. Бо по іншому ніяк. Кожен Українець, який живе в Україні сьогодні невпевнений, що може побачити наступний день.
Наджаль і знову втрати серед людей, які просто спали в своїх домівках.
Сиджу от зараз, дивлюся в стелю, і в голові крутиться одна фраза: "Вони тільки-но розписалися... Думали новосілля справити, друзів запросити". Звичайні слова, які в будь-який інший день звучали б тепло й буденно. А зараз – як удар під дих. Бо ці люди вже ніколи не збереться за столом, не піднімуть келихи за нове життя, не почують сміху дітей у новому домі.
Григорій Шикула. 34 роки. Ветеран, який повернувся з фронту без ноги, на протезі. Важке поранення, ампутація, але він не здався. Повернувся додому, до дружини Ольги Крівогуб, до їхніх малюків. Двоє близнюків – Іван і Владик, обом по два рочки. Донька Мирослава – їй 1 січня виповнився лише рік. І ще одна дитина на підході – Ольга була на 35-му тижні вагітності.
Уявіть собі: щаслива багатодітна родина. Батько, який пройшов пекло війни, тепер просто тато, який намагається наздогнати втрачений час. Мама, яка доглядає за трьома карапузами і готується до четвертого. Вони з Золочівської громади, обидва з багатодітних сімей, обоє виросли в тих краях. Школа в Сковородинівці, знайомство, кохання, весілля, діти. А потім – повномасштабне вторгнення, евакуації, постійний страх.
Вони вирішили переїхати ближче до рідних – до Богодухова. Купили будиночок, кілька днів тому перевезли речі. Перша ніч у новому місці. Григорій з дітьми ліг в одній кімнаті – мабуть, щоб було зручніше всім разом. Ольга пішла в іншу: "Місця не вистачило". Заснула. А потім – вибух.
Вона прокинулася вже на даху сусіднього будинку. Відкинуло вибуховою хвилею. Вибухове поранення, черепно-мозкова травма, акубаротравма, опіки... Але жива. Хотіла бігти назад, до дітей, до чоловіка – сусіди не пустили, бо там уже все палало. Рятувальники витягли її з руїн. А всередині – тиша. Лише вогонь і дим.
Григорій і троє дітей загинули миттєво або під завалами. Будинок згорів повністю. Один з десятків пошкоджених у той вечір, але саме цей – трагедія на всю країну.
Я читаю слова сестри Ольги, Олександри Бражник: "Я ще не прокинулася, якщо чесно. Мені здається, це не зі мною". І розумієш – це не просто фраза. Це крик душі. Бо як прокинутися від такого сну? Як прийняти, що вчора ввечері ти цілував дітей на ніч, а сьогодні їх більше немає? Як дивитися на живіт, де ворушиться четверта дитина, і знати, що вона ніколи не побачить тата, не пограється з братиками й сестричкою?
Григорій був не просто "демобілізованим". Він заплатив ногою за нашу свободу. Повернувся, щоб жити. Щоб ростити дітей. Щоб будувати нове. А росіяни прийшли і забрали все за одну ніч. За допомогою "Герані-2" чи "Шахеда" – байдуже. Це не "військова помилка". Це свідоме вбивство цивільних, дітей, вагітної жінки.
А паралельно – інша історія того ж дня. FPV-дрон атакував маршрутку в Руській Лозовій. Водій вистрибнув, автобус розбитий, але людей, на щастя, не було. Тимчасово скасували рейси. Звичайне життя Харківщини: ти їдеш на роботу – і раптом дрон у бензобак. Або спиш удома – і прокидаєшся на даху.
Ми вже звикли до цих новин. Звикли? Ні, не звикли. Просто мозок захищається, інакше не витримати. Але коли бачиш фото: зруйнований дах, пожежа вночі, рятувальники в диму – щось всередині ламається. Бо це міг бути будь-хто з нас. Будь-який дім у прифронтовій зоні. Будь-яка родина, яка просто хотіла жити.
Ольга вже виписана з лікарні. Фізично – так. Емоційно – ні. Вона на заспокійливих, бо інакше не витримати. Скоро пологи. Дитина, яка народиться без тата, без братів і сестри. Але з мамою, яка дивом вижила. І з цілим народом, який має не забути.
Люди вже збирають їй допомогу. Карта є в новинах. Бо держава допоможе, громада допоможе, але перші місяці – найважчі. І не тільки грошима. Просто бути поруч. Не мовчати.
Я не знаю, як закінчити цей текст. Бо немає щасливого кінця. Є тільки біль, який не вляжеться ніколи. І питання: скільки ще таких історій нам треба прочитати, щоб зрозуміти – це не "десь там"? Це про нас усіх.
Григорію, Іване, Владику, Мирославко... Спіть спокійно. А ми будемо пам'ятати. І боротися, щоб таких ночей більше не було.