Між цінами на дизель та перемовами: як нова політика Трампа змінює правила гри для України
Привіт!
Пам'ятаєте ту надихаючу фразу «ми будемо з вами стільки, скільки потрібно», яка ще рік-два тому лунала з кожної трибуни на Заході? Вона давала надію, вона гріла душу в найтемніші зимові вечори без світла. Так от, зараз ця мантра поступово, але дуже впевнено розчинилася в повітрі. Її місце зайняв холодний, розрахунковий і до болю цинічний прагматизм. Якщо ви уважно стежите за останніми заявами Дональда Трампа та тектонічними зсувами у вашингтонських кабінетах, то напевно помітили, як різко змінився вітер. Це вже далеко не просто передвиборча риторика чи гра на публіку — це нові, жорсткі правила гри, які нам диктують просто зараз. І, чесно кажучи, від цих правил відчутно віє крижаним холодом великої політики.
Давайте почнемо з найгарячішого і найбільш обговорюваного зараз питання — нафти, дизеля і наших дронів. Я завжди був глибоко переконаний, що бити ворога по його гаманцю, знищувати його інфраструктуру, яка безпосередньо фінансує і живить армію — це чи не найефективніша тактика у цій виснажливій війні. Наші хлопці з ГУР та СБУ просто філігранно відпрацьовували по російських нафтопереробних заводах. Татарстан, Краснодарський край, об'єкти в глибині ворожої території — усе це палало, створюючи реальний дефіцит палива для російської воєнної машини. Це була наша довга рука, наша асиметрична відповідь на їхню перевагу в артилерії та авіації.
Але що ми чуємо у відповідь від нашого головного стратегічного партнера? Дональд Трамп абсолютно прямим текстом, без дипломатичних реверансів, звертається до Володимира Зеленського з вимогою припинити ці атаки. Ви запитаєте, чому? Бо, бачте, світові ціни на дизель поповзли вгору, і в Сполучених Штатах вони пробили болючу психологічну позначку у понад 6 доларів за галон. Виходить абсолютно абсурдна, майже кафкіанська ситуація. З одного боку, ми всіма силами намагаємося знекровити воєнну машину Кремля, яка щодня заправляє свої танки, літаки та тягачі цим самим дизелем, щоб вбивати наших людей. З іншого боку — нам жорстко б'ють по руках, бо пересічний американський виборець не хоче платити зайвий долар на заправці перед виборами. Тобто внутрішній економічний комфорт Сполучених Штатів ставиться набагато вище за реальне послаблення російського воєнного потенціалу. І найгірше те, що це вже не просто дружнє прохання, це ультиматум, цинічно загорнутий в обгортку турботи про «глобальну стабільність». Як на мене, це неймовірно яскравий і тривожний показник того, що відтепер будь-який наш сміливий крок на фронті чи в глибокому тилу ворога буде розглядатися виключно через лупу американських економічних та політичних інтересів.
Далі — ще цікавіше і складніше. Згадаймо нещодавню ейфорію від новин про те, що Україна нібито зможе сама виробляти ракети для систем протиповітряної оборони Patriot. Для нас, людей, які живуть під постійною загрозою ракетних ударів, це звучало як справжня фантастика. Здавалося, ось він — шлях до закритого неба і незалежності від повільних поставок. Але диявол, як це завжди буває у великій політиці, ховається в деталях. Коли починаєш глибше розбиратися в цій домовленості, стає абсолютно зрозуміло, що ключі від найсучасніших, критично важливих технологій нам ніхто не дає. Мова йде про передачу ліцензій на старіші, менш складні версії цих ракет.
Звісно, я не сперечаюся, навіть це — гігантський крок вперед для нашої оборонки. Коли над твоєю головою щоночі летять модифіковані реактивні «Шахеди», здатні маневрувати, і балістичні ракети, які залишають лічені секунди на укриття, будь-яка зенітна ракета цінується на вагу золота. Наші Повітряні сили щоразу роблять щось за межею людських можливостей, але запаси їхнього боєкомплекту не безкінечні. Проте сам факт такого відвертого «збройового дозування» змушує серйозно задуматися. Нам дають зброї рівно стільки, щоб ми не програли сьогодні, але критично недостатньо, щоб ми могли технологічно перевершити ворога, зламати його хребет і поставити впевнену крапку в цій війні. Це відчуття, ніби ти їдеш по трасі на потужному гоночному боліді, але хтось інший сидить з пультом і контролює подачу пального у твій двигун. Тобі великодушно дозволяють триматися в пелотоні, не випадати з гонки, але вирватися вперед і перетнути фінішну лінію першим — зась. Такий цинічний підхід гарантує лише одне: ми будемо постійно, критично залежними від волі та настроїв Вашингтона.
І тут ми логічно підходимо до найскладнішого і, мабуть, найбільш тривожного аспекту цієї нової політичної реальності. Мова йде про залаштункову дипломатію та примус до переговорів. Коли я читаю новини про те, що очільник ЦРУ Джон Реткліфф або інші спецпосланці починають відігравати одну з ключових ролей у потенційному переговорному треку між Україною та Росією, у мене по шкірі біжать мурахи. Розвідка — це завжди про тінь, про кулуарні домовленості, цинічний обмін інтересами, яких ми з вами ніколи не побачимо в красивих офіційних пресрелізах.
Зараз у дипломатичних колах все частіше йдуть тривожні розмови про те, що нова адміністрація може використати найболючіший і найнебезпечніший важіль впливу на Київ — обмеження або повну зупинку обміну розвідувальними даними. Спробуйте просто уявити собі на мить «сліпу» Україну в умовах сучасної війни. Армія без доступу до супутникових знімків у реальному часі, без ранніх попереджень про зліт російської стратегічної авіації десь за тисячі кілометрів, без точних координат ворожих штабів та складів для наших HIMARS. Це не просто ускладнення ситуації — це потенційна катастрофа на фронті. І найстрашніше те, що ця загроза може цілком реально використовуватися як інструмент жорсткого шантажу та примусу до переговорів. Нам ніби ставлять ультиматум: або ви погоджуєтеся сісти за стіл переговорів на продиктованих умовах (які, найімовірніше, передбачатимуть болісні територіальні поступки), або ми «вимикаємо вам світло», і далі ви воюєте наосліп. Під солодким соусом миротворчості та бажання припинити страждання нам пропонують банальну заморозку конфлікту. А ми всі чудово розуміємо, що це насправді дасть Росії лише дорогоцінний час на перепочинок, роботу над помилками та підготовку до нового, ще більш кривавого вторгнення.
Уся ця ситуація ще більше загострюється і ускладнюється тим, що наші вороги не сидять склавши руки. Поки Захід рахує центи на галон дизельного пального і місяцями сперечається про те, які саме версії ракет чи літаків нам можна передати, Росія та Китай продовжують методично і послідовно синхронізувати свої дії на геополітичній арені. Їхні нескінченні саміти, зустрічі на найвищому рівні — це давно вже не просто протокольні рукостискання для телекамер. Це планомірне формування потужного, економічно та військово спроможного антизахідного блоку, який працює злагоджено, системно і не обтяжений демократичними процедурами. Москва, відчуваючи слабкість Заходу, накопичує сили для нових масованих ударів, навчилася обходити більшість санкцій і безжалісно кидає в м'ясні штурми незліченні людські ресурси, яких їй ніколи не було шкода.
Що ж робити нам, українцям, у цій, здавалося б, патовій ситуації? Як нашій владі та дипломатії вирулити, коли головний партнер змінює правила безпосередньо під час найважчої гри? На моє глибоке особисте переконання, зараз як ніколи критично і життєво важливо зробити все можливе, щоб зберегти двопартійну підтримку в США та максимально розширювати коаліцію союзників у Європі і світі. Ми просто не маємо права дозволити собі стати заручниками настроїв, страхів чи бізнес-інтересів однієї людини в Овальному кабінеті, хоч би яким впливовим він не був. Нам потрібно шукати нові, нестандартні аргументи, доводити кожному західному політику, що їхні інвестиції в перемогу України — це не акт благодійності для бідного родича, а єдина надійна інвестиція у їхню власну безпеку, єдина гарантія того, що світ не скотиться у прірву тотального і неконтрольованого глобального хаосу.
Ми маємо стати ще більш гнучкими, ще більш хитрими та винахідливими. Життєво необхідно форсованими темпами розвивати власний військово-промисловий комплекс, не лише чекаючи на американські ліцензії, а й спираючись на власні розробки, креативність наших інженерів та залучаючи європейських партнерів. Нам потрібно навчитися говорити холодною мовою прагматизму і вигоди з тими, хто мови цінностей, демократії та співчуття вже давно не розуміє. Це надскладне, майже неможливе завдання для нашого керівництва, нашої дипломатії і для кожного з нас.
А як ви вважаєте, друзі? Чи маємо ми, стиснувши зуби, йти на болісні компроміси з партнерами і ворогами, якщо на кону стоїть фізичне виживання нашої держави та збереження життів? Чи, можливо, навпаки — варто стояти на своєму, тримати жорстку лінію і грати ва-банк, незважаючи на шалений тиск і шантаж навіть з боку найближчих союзників? Обов'язково пишіть у коментарях. Мені дійсно дуже цікаво почитати ваші роздуми та аргументи, бо зараз, як ніколи раніше, ми маємо обговорювати ці складні питання і шукати правильні відповіді разом.