Мінометник з блокнотами: як бачить війну Валерій Пузік, що пише очима художника
Чи помічали ви, що коли говориш про війну, мимоволі намагаєшся її пояснити? Зробити зрозумілою тому, хто далеко, хто не був там, хто не бачив. Валерій Пузік, здається, не має такої мети. Він художник за освітою, мінометник за службою, і саме ця подвійна оптика дозволяє йому бачити й писати так, як мало хто інший. Його тексти — не для того, щоб показати великі баталії, а щоб занурити у дуже особистий, фрагментарний світ, де зір завжди йде попереду слова.
Народився він у 1987 році на Київщині, у селі Теліжинці. Закінчив художньо-дизайнерську спеціальність, і, мабуть, тому його книжки мають особливий ритм: вони короткі, наче начерки, повні стислих деталей, тих дрібниць, на які часто бракує місця у традиційних репортажах. До повномасштабної війни він встиг попрацювати і журналістом, і сценаристом, і навіть побувати продавцем у книгарні, будівельником, пекарем. Таке розмаїття досвіду, певне, й дозволило йому подивитися на життя з різних кутів.
Коли прийшов січень 2015 року, він пішов добровольцем на Донбас у складі батальйону. Там був артилеристом, брав участь у боях, а пізніше, після оголошення припинення вогню 15 лютого того ж року, разом з побратимами зняв документальний фільм про Донеччину. Це була його перша помітна режисерська робота, після якої він також працював над сценарієм для телевізійного міні-серіалу про військовий досвід і співпрацював над повнометражним фільмом. Цікаво, що ще до війни, на Майдані під час Революції гідності, з ним завжди були його записники. І коли він вирушив на фронт, ті самі записники, як він сам казав, опинилися вже в солдатській торбі. З 2022 року він служить у Збройних силах України, вже як командир міномета, з позивним «Фінчер».
Валерій Пузік не прагне пояснити війну людині ззовні. Його книги не про подвиги у звичному сенсі. Натомість це історії про втому, про голод, про час, що розтягується до безмежжя. Про те, як мова, здається, ламається під тиском, а потім знову віднаходиться. Це проза, де головним героєм стає не битва, а щось набагато глибше й інтимніше: датовані дні, листи до сина, замальовки армійського побуту, диктанти позивних, навіть назви посадок. Його тексти — це свідчення, а не хроніка. Такий підхід відзначили не лише читачі: одна його збірка увійшла до списку кращих книг 2023 року за версією Українського ПЕН, а інша, що вийшла у 2020 році, вже раніше потрапляла до двадцятки кращих прозових книг року. І 2024 року його ім’я було серед рейтингу у категорії «Культура».
Якщо зануритись у його видання, що вийшли українською, то можна побачити певну послідовність, ніби автор змінює відстань до того, про що пише. Почати можна зі збірки оповідань «Мисливці за щастям» або ж із книги-листа «З любов’ю — тато».
«З любов’ю — тато», видана у 2023 році, — це звернення військового до сина. Тут немає бойових сцен, це свідомий вибір. Натомість, це розмова на відстані, пронизана уламками спогадів, роздумами про теперішнє і мріями про майбутнє. Автор будує свою фронтову реальність через телефонні дзвінки, дрібні подарунки, те, що батько не встигає сказати вчасно. Центральним образом цієї книги є вузька стежка над прірвою, яку необхідно пройти, щоб знову побачити світло — своїх дітей, рідних, мирну країну. Ця книга є своєрідним контрапунктом до звітів з фронту: вона не про бій, а про те, чим жертвує той, хто йде в бій. Вона тримається на надії на повернення.
А ось «Мисливці за щастям», що вийшла у 2024 році, — це збірка оповідань з промовистим підзаголовком: «Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу». Це історії з фронту, з деокупованих територій, де війна, попри звільнення, нікуди не зникла. Села там зруйновані, поля заміновані, але люди живуть: турбуються одне про одного, будують плани, посміхаються. Назва «мисливці за щастям» тут не іронія, вона дуже точна: щастя тут не є станом, це здобич, яку треба вистежувати серед розрухи. Формат оповідань якнайкраще відповідає манері Пузіка, створюючи цикл сцен, що складаються в портрет тих, хто не має права на безтурботність.
Книга «Ким ми були», над якою автор працював десятиліттями, почавши ще у 2015 році під час перебування у Добровольчому українському корпусі, вийшла у 2025 році. Назва ставить запитання: ким ти був до війни і ким став після років, проведених поруч із нею? Це не хроніка подій, а мозаїка голосів, облич — бійців, медиків, волонтерів, митців, навіть пацифістів, тих, хто живий і кого вже немає. Тут є сновидіння, роздуми, запахи і звуки зони бойових дій, простір, який автор називає таким, що перебуває «за межею». Це найглибша з його книг, що вдивляється у зміни, які війна, що триває вже понад десять років, робить з людиною. Назва у минулому часі слугує застереженням: це книга не про героїв, а про тих, ким ми були до того, як нас змінило.
І нарешті, найбільша за обсягом книга автора, що вийшла у 2026 році, — «Людська нора, голод і Бог на війні». Це видання об'єднує два тексти. Перший — про українську піхоту, про страх, втому, мову, що ламається і віднаходиться. Про війну як простір, де залишаються найпростіші речі: тепло іншого тіла, ковток води, тиша, довіра, пам’ять, любов до життя і вперта надія. Текст складається з датованих фрагментів днів і ночей, що зливаються в єдиний стан існування. А нора тут — не просто інженерна споруда, а метафора: водночас укриття і пастка, утроба і могила, місце, що змінює сприйняття. Другий текст ставить складні питання: чи є місце Богові там, де панують голод і війна, і як зберегти людяність, коли сама реальність підштовхує до її втрати. Автор сам описав один зі своїх найновіших епізодів: сорок днів у піхотній норі, і день, коли він вийшов з неї, вважає своїм другим днем народження. Ця книга стає свого роду темним дзеркалом до листа синові, адже якщо там усе трималося на надії на повернення, то тут — на здатності витримати без неї. В одному інтерв'ю автор жартома назвав нору «мистецькою резиденцією», і у цьому жарті, мабуть, відчувається певна правда.
Усі ці чотири книжки, видані між 2023 та 2026 роками, об’єднує відмова від пафосу та спроби пояснити війну тому, хто її не бачив. Валерій Пузік пише з позиції художника-дизайнера за освітою і мінометника за службою. Ця унікальна подвійна оптика дозволяє йому поєднувати надзвичайно точні візуальні деталі з майже документальною прямотою. Він пропонує не хроніку, а свідчення – свідчення того, що війна робить з людиною, з її тілом, свідомістю та душею, коли вони доведені до межі.