Від підмайстра до нобеліата: незвичайний шлях Владислава Реймонта
Хто б міг подумати, що хлопчик, охрещений у далекому 1867 році як Станіслав Владислав Реймент, син бідного сільського органіста та дев'ята дитина у родині, котра ледь зводила кінці з кінцями, якось змінить своє прізвище на більш вишукане й отримає найвищу літературну відзнаку світу? Шлях від церковного органіста, через кравецький підмайстер, до Нобелівської премії – це вже само по собі диво, яке заслуговує на окрему розповідь. А коли додати, що єдиний формальний документ про освіту, який він мав за життя, – це посвідчення кравецького цеху, історія стає ще більш вражаючою.
Але чи пропрацював він бодай день кравцем? Анітрішки! Реймонт, як справжній бунтар своєї долі, утік. Спочатку – до мандрівної провінційної трупи, потім були варшавські "садові театри". Згодом він рік працював сторожем на залізничному переїзді, заробляючи шістнадцять рублів на місяць. У 1888 році знову втеча – цього разу до Парижа та Лондона, у компанії якогось німецького спірита-медіума. І знову театр, аж доки його не виключили через… брак таланту до сцени.
Саме в цей бурхливий, сповнений мандрів період, приблизно з 1888 року, він влаштувався вартовим на станції Ліпце Варшавсько-Віденської залізниці. До речі, саме це селище через десятиліття перейменують на Ліпце-Реймонтовські на честь роману, дія якого там розгорнулася. І, як це часто буває з геніями, які не мають ілюзій щодо власного "покликання", саме тоді Реймонт почав писати. Просто щоб заробити хоч якісь гроші, пропонуючи свої вірші й оповідання газетам.
Переломний момент настав у 1893 році, коли він написав нарис "Проща до Ясної Гори". Цей опис релігійної прощі містив такі натуралістичні деталі, що їхня публікація у російській частині Польщі була неможлива через цензуру. Текст побачив світ у Галичині, під австрійською владою, де обмеження були м'якшими. Але жити у Конгресовому Королівстві Польському й публікуватися під "чужою" владою було ризиковано. Тому під час свого літературного дебюту Реймонт свідомо змінив написання прізвища з "Реймент" на офранцужене "Реймонт". Можливо, це було бажання позбутися діалектних асоціацій зі словом "рейментувати", що означало "лаятися". Як би там не було, саме під цим новим іменем вийшли "Комедіантка", "Ферменти", а тоді й знакові "Земля обітована" та чотиритомний селянський епос "Хлопи". І саме за "Хлопів" у 1924 році, менш ніж за рік до його смерті, Шведська академія присудила Реймонту Нобелівську премію з літератури "за видатне мистецтво епічного письменника".
Але сьогодні я хочу розповісти про інший, менш відомий широкому загалу, але не менш цікавий бік його творчості – історичну трилогію "Рік 1794", яку зараз видає українською видавництво "Апріорі". Це був його останній масштабний проєкт, розпочатий уже після "Хлопів" та Нобелівської премії. Він так і не встиг завершити її повністю за життя – заключні розділи третього тому побачили світ посмертно.
Це не та Реймонтова проза, яку ми звикли асоціювати з його ім’ям. На відміну від селянської епопеї чи індустріального роману про Лодзь, тут він звертається до конкретного, документально підтвердженого періоду польської історії – 1793–1794 років, часу другого поділу Речі Посполитої й Костюшківського повстання. Це вже не узагальнені селянські чи міщанські типажі, а реальні історичні постаті та точні військово-політичні події, які можна перевірити по архівних джерелах. Реймонт, уже маститий автор, підходив до цього матеріалу з іншою, дослідницькою ретельністю, консультуючись з архівними матеріалами сеймових протоколів.
Перший том трилогії, "Останній сейм Речі Посполитої", переносить нас у Гродненський сейм 1793 року. Сейм, скликаний під фактичним контролем російських військ, де депутатів примушували мовчазно санкціонувати другий поділ Речі Посполитої. Історики недарма називають його "німим". Через сприйняття головного героя, Севера Заремби, колишнього офіцера, який долучається до підпільної змови, ми бачимо всю закулісну політичну "кухню" – підкуп, шантаж, зраду. Це роман не про героїзм, а про колективне приниження нації, показане через людину, яка усвідомлює поразку набагато раніше за інших.
Другий том, "Не впадай у відчай", отримав назву від латинського девізу Nil desperandum! – це пароль підпільної змови. Географія тут розширюється – Варшава, Париж, околиці Кракова, де Тадеуш Костюшко вичікує слушного моменту для збройного виступу. Реймонт вводить десятки реальних історичних постатей і паралельно розгортає широку побутову панораму життя шляхти, міщанства та селянства напередодні повстання. Це історія суспільства, що політично розколюється саме в той момент, коли єдність потрібна найбільше. Тут сюжетна динаміка посилюється, а загроза розкриття підпілля наростає паралельно з наближенням історичної розв'язки – Краківської присяги Костюшка, якою завершується книга й починається власне збройна фаза повстання.
І нарешті, "Інсурекція" – заключний том, що веде читача крізь ключові віхи Костюшківського повстання. Від Краківської присяги до битви під Рацлавицями, де селяни зі списами та косами вперше показали свою боєздатність проти регулярної армії, до квітневого повстання у Варшаві, коли міщанство вибило російський гарнізон. Реймонт свідомо зміщує оптику з магнатів і генералів на волонтерів, міщан і селян-косинерів. А Север Заремба, тепер уже досвідчений змовник, спостерігає, як народний ентузіазм перших перемог поступово натикається на структурну слабкість повстання – брак озброєння, дипломатичну ізоляцію та перевагу двох імперій. Символічно, що саме на цьому томі обірвалася письменницька кар’єра автора. Реймонт працював над ним, уже тяжко хворий, і фінальні розділи вийшли друком лише посмертно.
Попри поразку повстання, яку роман не приховує й не романтизує, книга завершується не капітуляцією духу, а тим самим гаслом Nil desperandum. Це переконання, що збройна поразка 1794 року не поставила крапку, а стала лише першою з довгої низки спроб відновити державність.
Ця трилогія – не селянський епос і не індустріальна драма, за які Реймонт здобув світове визнання. Це спроба нобелівського лауреата в останні роки життя звернутися до документованої історичної катастрофи власної нації й показати її не через постаті великих полководців, а через долю одного дрібношляхетського змовника, що проходить шлях від Гродненського приниження через паризьке й краківське підпілля до варшавських барикад. Читати її варто саме в порядку виходу, адже Реймонт вибудовує їх як єдину наростаючу хвилю, де Север Заремба стає тим сполучним елементом, який утримує масштабне історичне полотно на рівні однієї впізнаваної людської долі.