"Аліна й Костомаров" - гарний романтичний роман, де можна зустріти описи Києва й України ХІХ століття, а також інтелектуальну атмосферу тих часів. Для сучасної молоді, можна додати - що це роман про справжнього хіпстера (для когось - це, напевне, ідеал) та уникаючий спосіб прив'язаності.
"Майже щовечора Костомаров ішов з Рейтарської вулиці, де тоді мешкав, на Печерське, на Госпітальну вулицю, щоб довшими осінніми та зимовими вечорами, коли траплялося, що в Крагельських не було гостей, розмовляти з Аліною, читати вголос, говорити з приводу прочитаного, абож — і це найбільше його приваблювало й чарувало — слухати Алінину музику."
Домонтович (Віктор Петров) написав і видав цей роман в 1929 році, його ще називають першою в українській літературі романізованою біографією. Звісно, я не експерт в тому періоді, та й ніколи особливо не цікавився Костомаровим, але історичні події й характеристики наче відповідають дійсності: згадка про Тараса Шевченка, візит композитора Ліста до Києва 1847 року, та інші події та постаті.
Дія починається в середині 1840-х років. 28-річний Микола Костомаров викладає історію в київському «Зразковому пансіоні» m-me де-Мальян. Його учениця — 15-річна Аліна Крагельська - здібна, жвава, насмішкувата, спочатку кепкує з нього, а далі між ними з'являється іскра. Костомаров за описом був ще той "фрік":
"Розпатланий, мішкуватий, незграбний, в надто великих чоботях, зігнутий і розгублений, він викликав подив, посмішку, і не то презирство, не то жалість.
Його нервові загострені жести, невмілий уклін, спосіб поправляти окуляри, висовувати вперед підборіддя і часто відкидати голову ще виразніш відтіняли своєрідну незвичайність його поводження, що примушували чекати від нього того чи того раптового й несподіваного чудернацтва. Його незграбність доповнювала його ніяковість."
Після закінчення пансіону родина Крагельських виїздить, але герої знову зустрічаються в Одесі в Опері. Це був той випадок, коли саме Аліна проявила інтерес та звернула увагу на знайоме обличчя. Костомаров, хоча б тільки через зір - навряд чи б її помітив.
"Випадок є ніщо, коли ним нехтувати. Він набуває ваги тільки тоді, коли його не уникати, коли його цінити, коли надати йому особливого значення і зробити спробу культивувати його. Завжди в ілюзорний алогізм несподіваних зустрічей можна внести певну рацію й розум. Людина творить випадки. Од людини залежить одкинути випадок чи прийняти його, уникнути його чи піти назустріч випадкові і стрінути його з радісною посмішкою і простягненою рукою."
Зав'язується знайомство, Костомаров часто відвідує їхній будинок в Києві, розмовляє з Аліною про книги, слухає її музику. Відбуваються заручини (13 лютого — улюблене число Костомарова). Він дарує нареченій книги, зокрема про унію, власні вірші «Гілка» і твір Хоми Кемпійського, де проповідується чернече зречення.
Ось наприклад цитати, яка може ілюструвати ставлення Костомарова, який начитався романтичних письменників.
"Земне кохання є зло і гріх, злочин і блюзнірство.
Тему кохання як тему зла і гріха розвинули романтичні письменники в Едіповому мотиві кровомісництва. Згідно з цією романтичною концепцією, кожне земне кохання є кровомісництвом, злочинний замах на дівчину, що для чоловіка повинна лишатись тільки сестрою."
Плани одруження руйнуються через арешт Костомарова за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Цікаво, що з цього роману складається враження, що в братство Костомаров потрапив випадково, можливо під впливом оточення чи "моди". Складається враження, що він не мав сталих політичних поглядів та симпатій, як людина імпульсивна й хвороблива: часто захоплювався то одним, то іншим. Наприклад відома його популярна цитата: "Я не обвинувачую тих, що холодні до свого рідного. Людина прагне кращого, а чуже краще." Як же схоже на сучасних "хіпстерів" та "лідерів думок").
Костомарова відправляють до Петербурга, а згодом — заслання в Саратов. Аліна намагається допомогти (через знайомство матері з генералом Дубельтом), навіть добивається дозволу на шлюб та приїзд Костомарова до Києва, але він припиняє листування. Тут проявляється його уникаючий спосіб прив'язаності. Інтерес Аліни не зник, вона чекала його. Можливо це все змінилось би, якби вона приїхала до нього в Саратов, але вона вже їздила в Петербург. До речі, подорожі тих часів також змальовані гарно й атмосферно. Її мати також була не в захваті від такого союзу, бо ще з'ясувалось, що Костомаров мав не той статус, що вдавав (його мати - проста жінка, а не дворянка), та стала відомою його хворобливість, чи навіть - сучасними словами - певна психічна неадекватність, можливо типова біполярка.
Їх листування та невизначеність тривала років 5. Аліна виходить заміж за поміщика Марка Киселя, народжує дітей, живе в щасливому шлюбі.
Але завершення роману несподіване. Через 26 років (1873) під час Археологічного з’їзду в Києві Костомаров дізнається, що Аліна — вдова, знаходиться зараз у Києві, а живе в Дідівцях, неподалік Прилук. Вони знову зближуються, а 9 травня 1875 року одружуються. У Аліни троє дітей, від яких Костомаров в захваті, особливо від молодшої Соні. Історія кохання наче склалась сумно, незрозуміло та трагічно, але тепер вони отримали 10 років спільного життя. Костомаров, як вже напевне не дивно - виявляється егоїстичним, вимогливим у побуті, схильним до істерик, хоча й зізнається у вічному коханні. Аліна турбується про нього, а також працює як його секретарка. Костомаров, звісно, має статус та визнання, як відомого вченого, що напевне лише посприяло цьому пізньому союзу. Ще один доказ - що перш за все концентрація на своїх справі, на собі, успіх, популярність й визнання - вічні магніти, які притягували дівчат як сотні років тому так і зараз.
