Пам’ятаю, як вперше почула про Алекса Майклідіса. Звісно, це було після "Мовчазної пацієнтки", яка тоді гриміла всюди. Але знаєте, що мене тоді вразило найбільше? Не стільки сам успіх, скільки те, як він до нього йшов. "Я зняв три фільми, – казав колись Майклідіс про свою кінокар'єру, – і вони ставали дедалі гіршими". Це ж треба мати таку самоіронію, таку чесність щодо власного досвіду.
Звучить як початок чиєїсь історії про розчарування, правда? Один із його сценаріїв навіть не побачив прокату – продюсер, подивившись, що вийшло, порадив авторові піти вчитися на сценарний факультет. До Американського кіноінституту, у Лос-Анджелес. І, що найцікавіше, сам Майклідіс назвав цю пораду найкращою, яку він коли-небудь отримував. Навіть два фільми, які все-таки вийшли на екрани – «The Devil You Know» 2013 року, де грали Розамунд Пайк, Лена Олін та Дженніфер Лоуренс, і співавторський «The Con Is On» 2018-го з Умою Турман, Тімом Ротом та Софією Верґарою – не принесли йому того визнання, на яке він, мабуть, так сподівався. Його кінокар'єра, за його ж словами, була провальною.
І от, уявіть, тридцять шість років життя пройшло, перш ніж він нарешті сів писати детективний роман. Той самий, який відкладав аж два десятиліття. Результат, звісно, знають усі: «The Silent Patient», що вийшов у 2019 році, розійшовся тиражем понад шість із половиною мільйонів примірників у п'ятдесяти країнах, одразу ж очолив список бестселерів The New York Times, а права на екранізацію придбала продюсерська компанія Бреда Пітта Plan B. Справжній дебют-вибух.
Майклідіс народився у 1977 році на Кіпрі, у сім'ї англійки-матері та кіпрського грека-батька. Будинок був повний книг, які мати постійно поповнювала, від Діккенса до Етвуд. Проте найважливіший читацький досвід дитинства прийшов не через материні смаки, а всупереч їм. Вона не любила кримінальні романи, тож одинадцяти- чи дванадцятирічний Алекс потайки пробрався до кімнати старшої сестри і взяв з полиці Агату Крісті – «І не лишилось жодного». Прочитав за одну ніч, не стуливши очей, а вже наступного літа на пляжі читав виключно Крісті. Це ж не просто читання, це ж формування фундаменту!
До вісімнадцяти років він жив у Нікосії, столиці Кіпру, розділеній на дві частини. Саме там давньогрецькі трагедії викладають у школах так само буденно, як у Британії Шекспіра, а вистави грають просто на вулицях щоліта. Цей вплив, здається, глибоко вкорінився.
Далі – Кембриджський університет, Триніті-коледж, відділення англійської літератури. Але, як це часто буває з молодими творчими натурами, Майклідіс більше часу проводив у студентських театральних трупах, зігравши чотирнадцять ролей за три роки. Тьютор навіть поставив йому ультиматум: або менше акторства, або відрахування. Після Кембриджа була спроба акторської кар'єри в Лондоні, підробітки барменом і кур'єром у кінопродюсерській компанії, поки він не почав писати сценарії. Саме тоді й з'явився той перший, невдалий фільм, а потім і рекомендація до AFI, який він закінчив у 2004 році. За наступне десятиліття він написав сценарії до трьох поставлених фільмів, які, як він сам жартував, «ставали дедалі гіршими». Він бачив, як сценарії, які він роками виношував, переписували, різали через примхи режисерів, акторів, через брак бюджету чи зірвані локації. Це ж справжній біль для автора, чи не так?
Розчарований кінематографом, Майклідіс звернувся до того, що залишалося стабільним у його житті з двадцяти з гаком років – психотерапії. Він почав здобувати післядипломну освіту психотерапевта, навіть підробляв у закритому психіатричному закладі для підлітків на півночі Лондона. Але зрештою покинув навчання, так і не отримавши кваліфікації, зрозумівши, що він письменник, а не терапевт. І саме тоді, у тридцять шість років, сів писати той роман.
Це ж парадокс: він не знав нічого про детективів, але чудово знав психотерапевтів. Тож зробив героєм саме терапевта, що розслідує психологічний злочин. Свідомо поєднав два свої головні впливи – грецький міф та Агату Крісті – і вибрав місцем дії психіатричний заклад, одну з небагатьох замкнених локацій, яку сама Крісті так і не використала. Схоже, це було поєднання всього, що він любив, знав і пережив.
Всі три романи Майклідіса, які доступні українською у видавництві Vivat – «Мовчазна пацієнтка» (2019), «Діви» (2021) та «Лють» (2024) – побудовані за впізнаваною, майже авторською архітектурою. Тут завжди є замкнений простір, ніби взятий прямо з Крісті. Тут оповідач має компрометуючу близькість до злочину: це терапевт, що лікує підозрювану, або терапевтка, що сама стає одержимою підозрюваним, або драматург, що переказує історію, в якій сам є учасником. І, що мене особливо приваблює, є пряме, не декоративне використання конкретного давньогрецького тексту. Це не просто "натхненно грецькою міфологією", а щось значно глибше. Для «Мовчазної пацієнтки» – це «Алкеста» Евріпіда, для «Дів» – міф про Персефону. Це не випадковий вибір, адже він вивчав англійську літературу в Кембриджі і зростав на Кіпрі, де давньогрецькі трагедії є частиною життя.
В «Мовчазній пацієнтці» українською, що вийшла того ж 2019 року, що й оригінал, ми бачимо історію художниці Алісії Беренсон, яка всаджує п'ять куль у обличчя свого чоловіка, а потім мовчить. Її переводять до закритого психіатричного відділення, і єдиним її свідченням стає автопортрет «Алкеста», названий на честь трагедії Евріпіда про жінку, яка добровільно вмирає за чоловіка, а повернувшись, мовчить. Судовий психотерапевт Тео Фабер, одержимий цією справою, влаштовується туди, щоб особисто лікувати Алісію, але його власна причетність стає все очевиднішою. Книга навіть здобула премію Goodreads Choice Awards 2019.
«Діви» (2022 рік українською) переносять нас до Кембриджа, де 36-річна вдова Маріана Андрос, груповий терапевт, їде туди після вбивства Тари – подруги її небоги. Тара була членкинею «Дів», закритого гуртка студенток навколо харизматичного професора грецької трагедії Едварда Фоски, чиї лекції постійно повертаються до Персефони. Маріана переконана, що вбивця – саме Фоска, попри його алібі. Її одержимість руйнує її репутацію, а тіла продовжують з'являтися. Publishers Weekly тоді писали, що ця книга довела: Майклідіс не автор одного успіху. Але читацькі враження розділилися сильніше, ніж з дебютом – саме через неочікуваний фінальний поворот.
А у «Люті» (українське видання 2024 року) оповідач Елліот Чейз, драматург, одразу звертається до читача, стверджуючи, що історію вбивства, яку, можливо, чули з таблоїдів, розповідали неправильно. Колишня кінозірка Лана Фаррар запрошує Елліота та ще кількох гостей на приватний грецький острів Аура на великодні канікули. Легендарна егейська буря, яку місцеві називають просто «Лють», відрізає острів від материка, а вранці одного з семи гостей знаходять мертвим. Це теж замкнений простір, як ми любимо.
Але що найцікавіше – в епілозі «Люті» до в'язниці, де сидить Елліот, приходить сама Маріана Андрос, та сама терапевтка з «Дів», і пропонує йому записати все, що сталося. Це ж не просто збіг прийомів, це підтвердження, що після трьох книжок Майклідіс, свідомо чи ні, побудував спільний всесвіт. Це не просто повторення успішного трюку, це послідовно розвинений метод. Від провальних фільмів до таких витончених книжкових архітектур – шлях, що точно вартий уваги.
