Коли кава визначає долю: про несподіваний шлях одного роману
Чи замислювалися ви колись, як народжуються ті історії, що оселяються в серці? Часто ми уявляємо собі письменника, який роками висиджує свій задум, плекаючи кожне слово. Але іноді шлях книги до читача буває значно химернішим, а поштовх до її створення приходить ззовні.
Ось, наприклад, історія, що починається не з роману, а з театральної сцени. Уявіть: 2010 рік, Токіо. Один чоловік, тоді ще переважно драматург і режисер, ставив п'єсу. Вона була помічена, навіть отримала поважну регіональну премію у 2013-му. Але книжка, що згодом підкорила світ, з'явилася не завдяки його письменницькій ініціативі. Хто б міг подумати, що ідея перетворити цю постановку на прозу виникла у видавничого редактора, який побачив виставу роком раніше? Саме він переконав драматурга спробувати. І так, після кількох років роботи, у грудні 2015-го, світ побачив той самий роман.
Для автора, який народився в Осаці й у дитинстві втратив батька, шлях до літератури був довгим. У старших класах його захоплення мангою могло б привести до іншої долі – навіть видавець зацікавився однією з його робіт, але та так і не вийшла. А потім, у двадцять два, замість малювати, він пішов у театр. Був актором, продюсером, режисером, драматургом власної трупи. Він писав п'єси, що були відомі в межах японської театральної спільноти. І саме цей досвід, ця сценічна робота, як сам він зізнається, визначила структуру майбутнього роману. Кожна історія в ньому – неначе окрема сценка: з чітким початком, напругою та розв'язкою. Це така собі драматургічна економія, несподівана для дебютанта в прозі, але цілком природна для людини, що роками творила для сцени.
Що ж, зусилля редактора та драматурга виправдалися. Книжка швидко здобула визнання, номінувалася на одну з найвпливовіших літературних відзнак країни, яку присуджують не критики, а самі книгопродавці. А світовий наклад першого роману перевалив за мільйон примірників. Історія ожила на кіноекранах Японії, з'явився англійський переклад, а українською перекладені вже всі п'ять романів циклу.
Але що ж такого особливого в цій кав'ярні, чия назва, до речі, є прямою цитатою старої неаполітанської пісні? Секрет, можливо, криється в жорстких правилах подорожей у часі. Вони настільки бюрократичні, що аж нудні на перший погляд. Повернутися можна лише в одне й те саме крісло, з якого щодня ненадовго підіймається мовчазний привид у білій сукні. Не можна вставати з крісла під час подорожі. Що б ти не зробив у минулому, теперішнє не зміниться. І найголовніше: треба повернутися, доки кава не охолоне.
Це не прорахунок, а свідоме рішення. Ці майже канцелярські обмеження переносять фокус з того, що можна змінити зовні, на те, що відбувається всередині людини, яка наважилася сісти в те крісло. Адже, як зізнався сам автор, під час роботи над прозою він всерйоз захопився культурою кави, і ця деталь пояснює гастрономічну точність описів, що нетипово для автора з театру.
Перша книга циклу знайомить нас із цією кав'ярнею, що століттями подає каву в токійському провулку. Тут ми зустрічаємо жінку, що хоче поговорити з хлопцем, який її покинув, хоча й знає, що це нічого не змінить. Або дружину, яка прагне отримати листа від чоловіка, поки хвороба не зітре його пам'ять. Навіть офіціантка, вагітна Кей, вирушає не в минуле, а в майбутнє, щоб побачити свою ще не народжену доньку дорослою. Ці історії, що перекладені українською, відкрили серію для наших читачів. І саме в них ми бачимо, що неможливість змінити минуле – це не перешкода, а вихідна умова, з якою доводиться жити.
Далі, у другій книзі, з'являється тема подорожей у майбутнє, розширюючи можливості суворих правил. Закоханий чоловік з невиліковним діагнозом хоче дізнатися, яким буде життя його коханої без нього, а син прагне ще раз поговорити з померлою матір'ю. Третя книга переносить нас на Хоккайдо, до іншої кав'ярні, де подорожувати в часі здатна семирічна донька офіціантки. Тут тон стає темнішим, історії торкаються тем, де ключові слова так і не були сказані: "ти йолоп", "ти щаслива?", "пробач", "ти мені подобаєшся". Ця зміна локації та персонажів була для декого з читачів дискусійним рішенням.
Але вже четверта книга повертає нас до звичної токійської кав'ярні, додаючи до палітри історій прощання не лише з людьми, а й з домашніми улюбленцями. Це розширення емоційного діапазону змусило багатьох назвати цей том улюбленим. А п'ята, наразі остання перекладена українською, повертається до початкової інтонації, ніби закруглюючи цикл без різких експериментів, що були в попередніх томах.
Всі п'ять романів – це не просто повторення одного трюка, а послідовне розширення тієї самої суворої структурної ідеї: незмінне минуле, одне крісло, час, обмежений температурою кави. Від п'єси до романів, від зміни локації до розширення емоційного діапазону – автор постійно перевіряє, скільки різних людських історій може вмістити ця жорстка рамка, не ламаючи її заради сюжетної зручності. Саме ця дисципліна, а не сентиментальність сама по собі, і вирізняє його кав'ярню серед багатьох інших історій про машини часу, які так легко дозволяють героям переписати минуле. І, можливо, саме тому ці книги так міцно тримають увагу.