Є в історії такі моменти, що наче висять у часі, розділені десятиліттями, але позначені однією датою, як шрам на пам’яті. Чи можна уявити собі, що рівно двадцять років відділяють один від одного день, коли двадцятисемирічний аспірант Інституту літератури, Василь Стус, підвівся в залі київського кінотеатру «Україна»? Тоді, 4 вересня 1965 року, перед прем’єрою фільму Параджанова, Іван Дзюба і В’ячеслав Чорновіл звернулися до присутніх, закликаючи протестувати проти арештів української інтелігенції. І молодий Стус, у відповідь на цей заклик, просто підвівся. А потім, у ніч з 3 на 4 вересня, але вже 1985 року, його життя обірвалося в карцері табору особливого режиму, куди він відбував своє друге ув’язнення. Цей моторошний збіг, на який згодом звертав увагу його побратим по неволі, Василь Овсієнко, здається, став символом всього, що вмістилося між цими двома датами. Власне, весь корпус текстів, які нині видають українською як класику, — від віршів, написаних в одиночній камері, до листів до сина, — це і є той простір між мовчазним протестом і трагічною загибеллю.
Унікальність Стуса як поета полягає в тому, що його майже ніколи не читали тоді, коли він писав. Його тексти наче жили в паралельному вимірі. Приміром, збірка «Зимові дерева», написана ще на волі, вийшла за кордоном 1970 року. А «Палімпсести», над якими він працював з 1971 по 1977 роки, стали книжкою тільки після його смерті, 1986 року, теж на Заході. Повне академічне зібрання творів, цілих дванадцять томів, з’явилося лише в 2007–2008 роках, і над ним працював син поета, Дмитро Стус, серед інших.
Тому, коли ми беремо до рук Стуса українською сьогодні, ми читаємо не просто текст, а текст, що пройшов крізь численні заборони: радянську цензуру, обшуки, що пережив велетенський розрив між моментом написання й моментом видання. Це наче розшифровка, читання між рядків історії. Саме тому п’ять книжок, які ми маємо змогу читати нині, не дублюють, а доповнюють одна одну, відкриваючи різні грані його спадщини: від концентрованої поезії до листів, статей і перекладів.
Його шлях, власне, починався цілком звичайно. Народився він 1938 року на Вінниччині. Родина збідніла через колективізацію, і Стуси переїхали на Донеччину, де й минули дитинство та юність. Школу він закінчив із золотою медаллю, коли йому було шістнадцять, а потім навчався в Донецькому педагогічному інституті, готуючись стати вчителем української мови й літератури. Саме в шкільні роки він і відкрив для себе поезію «Розстріляного відродження», яка тоді була під суворою забороною. Після навчання вчителював на Кіровоградщині, служив в армії, а 1963 року вступив до аспірантури в Києві. Цей шлях тоді здавався дорогою до академічної кар’єри.
Але ж переломним, як ми знаємо, став 1965 рік. Той виступ у кінотеатрі став початком кінця академічної мрії: його відрахували з аспірантури й позбавили можливості працювати за фахом. Але саме тоді його збірки, такі як «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар», почали поширюватися у самвидаві й, попри заборону, публікуватися за кордоном.
У січні 1972 року Стуса вперше арештували. На початку вересня того ж року Київський обласний суд визнав його винним в «антирадянській агітації» і засудив до п’яти років таборів та трьох років заслання. Покарання він відбував у таборах Мордовії, а заслання — в Магаданській області, на Колимі. І саме там, у ці нелюдські роки, формувалася його головна книга — збірка, яку дослідники вважають основою «Палімпсестів».
Після повернення до Києва 1979 року, він долучився до Української Гельсінської групи, але вже наступного, 1980 року, його арештували вдруге. За цим другим вироком він отримав десять років табору особливого режиму і п’ять років заслання. Наприкінці серпня 1985 року його покарали карцером, і він оголосив голодування на знак протесту. А в ніч з 3 на 4 вересня він помер. Свідок тих подій, Василь Овсієнко, який теж відбував покарання в тому ж таборі, говорив, що це був «наказ Кремля» — не допустити, щоб Стус став лауреатом Нобелівської премії, на яку його незадовго до загибелі висунув німецький письменник. Поховали його в таборі, але 1989 року перепоховали на Байковому цвинтарі в Києві. Посмертно він став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка 1991 року, а 2005-го отримав звання Героя України.
Сьогодні ми маємо кілька видань, які дозволяють нам торкнутися його спадщини.
«Палімпсести» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2021) — ця книжка, здається, є квінтесенцією Стусової поезії. Її назва відсилає до давніх рукописів, з яких зішкрябали текст, щоб написати новий, але крізь який все одно проступають старі літери. Це, власне, стало для Стуса і поетикою, і біографією: він писав у таборі й на засланні, де рукописи могли конфіскувати чи знищити, а текст мусив існувати в кількох шарах — у пам’яті, у чернетці, у копії, переданій на волю. До критика Юрія Шевельова, який присвятив цій збірці окрему працю, сам Стус у листах до побратима-політв’язня формулював етичну позицію цих віршів дуже просто: «наш єдиний оптимізм — у прямостоянні». Видання 2021 року – це добірка найкращих віршів різних періодів, доповнена уривками з листів, що, як кажуть укладачі, «сповнені філософських узагальнень і щемливих деталей», а також примітками, які проливають світло на драматичні моменти життя автора. Книга зроблена у тісній співпраці з родиною поета та дослідниками його спадщини. Це, мабуть, найбільш зручна точка входу для першого знайомства зі Стусом, адже вона поєднує вірші з біографічним контекстом.
«Листи до сина» (видавництво Readberry, 2019) — це, як неважко здогадатися, листи, які він писав своєму сину Дмитрові з табору й заслання. Коли іншої можливості говорити з дитиною, крім паперу, в нього не було, ці листи наповнилися практичними порадами: що читати, як вчитися, як ставитися до людей і до самого себе. Видавці вважають їх естафетою між поколіннями: батько, попри все, мусить навчити дитину жити у світі. І Стус робить це з відвертістю, яка не дає місця сентиментальності, але й з ніжністю, що проступає в кожному абзаці. Це пошук близькості, застереження від помилок і небезпек, імпульс для зростання — а не повчання з висоти. Це епістолярій, який є важливим контрапунктом до віршів. Там, де «Палімпсести» говорять мовою високої символіки й екзистенційного відчаю, листи звучать мовою побуту й поради. Це зіставлення показує, що жорсткий вибір Стуса 1965 року ніколи не був для нього абстракцією; за ним завжди стояла конкретна родина. На момент підготовки статті книжки тимчасово немає в наявності.
«Небо. Кручі. Провалля. Вода» (Видавництво Старого Лева, 2023) — чотири слова в назві, за формулюванням видавців, символізують стихії, в яких поет жив, боровся, розчинявся й творив. Небо як недосяжний горизонт, кручі й провалля як вертикаль морального вибору, вода як тиха стихія, що забирає все, чого не вдалося втримати. Ця книжка об’єднує вірші, переклади, статті й листи, які, на думку укладачів, найважливіші для художньо-естетичного світогляду Стуса. Для тих, хто знає його лише за хрестоматійними рядками, це корисний розширений портрет, що показує: Стус був не тільки автором «Палімпсестів», а й перекладачем, автором статей, що формулював власний погляд на літературу. Це найбільш всеохопне з п’яти видань у цій добірці. Воно не претендує на заміну академічного зібрання творів, але пропонує компактну антологію, де поетичний і прозовий регістри не розведені по різних томах, а лежать поруч, як це було в свідомості самого автора. На момент підготовки статті книжки тимчасово немає в наявності.
«Мені здалося — я живу завжди. Вибрані твори» (Клуб сімейного дозвілля, 2022) — це найбільш «підручникова» з представлених книжок. До неї, за анотацією видавця, увійшов повний текст «Палімпсестів», що, за твердженням видавництва, не перевидавався понад два десятиліття. У такому форматі «Палімпсести» читаються не як окрема збірка, а як вершина великої поетичної траєкторії. Читач може пройти шлях від ранніх віршів, ще наповнених традиційною лірикою, до густих, філософських і дедалі темніших текстів табірного та колимського періоду, де слово стає тим єдиним, що залишилося від людини, коли відібрано все інше. Така подача важлива не лише естетично: вона розрахована на тих, хто читатиме Стуса як класика шкільної програми й студентського курсу, а не лише як добірку для підготовленого читача. У цьому розумінні ця книжка виконує роль основного видання, до якого додаткові збірки дописують контекст.
«Вибрана поезія. Сховатися од долі — не судилось» (видавництво «Своє», 2025) — ця книга збирає поезії з чотирьох основних збірок: «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості» та «Палімпсести». За один том читач проходить усю хронологію Стусової поетики: від ранньої, ще відносно вільної лірики до табірної та колимської. Видавці наголошують, що це подарункове видання: компактне, з тисненням, конгревом і матовою ламінацією. Така подача свідомо протистоїть образові Стуса як лише «страдника». Це поет, чий корпус поміщається в кишеню, але чия поезія вимагає повільного читання. Це найновіше й найкомпактніше з п’яти видань, а його структура за збірками дозволяє бачити, як змінювалася оптика Стуса. На момент підготовки статті книжки тимчасово немає в наявності.
П’ять книжок Стуса, які сьогодні можна прочитати українською, покривають увесь діапазон його спадщини: від концентрованої поезії «Палімпсестів» через розширені вибрані твори та антологію віршів, прози й листів до приватного листування з сином. Їх варто читати не як п’ять варіантів однієї добірки, а як п’ять різних дверей до одного тексту. «Палімпсести» та «Вибрана поезія» дають чисту поезію, «Мені здалося — я живу завжди» — її розгорнутий контекст, «Небо. Кручі. Провалля. Вода» — поета як мислителя й перекладача, а «Листи до сина» — людину, яка пише з-за ґрат дитині про те, як жити чесно. Саме ця поєднана оптика й дозволяє розуміти Стуса не як символ на банкноті чи пам’ятнику, а як автора, чий вибір 1965 року був послідовно підтриманий кожним наступним рядком.