Зазвичай за останні 5 років я першою зустрічала перший сніг у Львові, і дуже раділа цьому. Дзвонила друзям із радісною вісткою, або писала пости у facebook. Та цьогоріч усе інакше... Я його пропустила, навіть не бачила у вікні. Лише сліди...
Для мене сніг був казкою, нагадуванням про те, що варто вірити у диво і сподіватись чогось прекрасного. Напевно, я стала занадто доросла, і перестала вірити і чекати на нього... Про те, що я більше не шукаю його у перехожих, не чекаю сюрпризів, і можливо навіть відпустила, я зрозуміла ще минулого року, просто стоячи на березі моря. Про мою любов до моря я обов'язково розповім у одному із постів.)
Так от. Я просто перестала чекати дива. Але сьогодні я зрозуміла, що сніг для більшості людей залишився магічним передвісником свята. І це прекрасно. Я бачу, як на вулицях і у домівках люди радіють йому. Багато хто, насправді, скучив за справжньою зимою, запахом мандарин, хрускітом снігу під ногами, дитячим сміхом, сніговою бабусею, ковзанкою, засніженим лісом, червоними щічками та носами, і безліччю інших ознак зимових свят. У наш час це наче життєва необхідність знаходити щось позитивне, добре і те, що зігріває душу! Інакше, можна вмерти.
Мені б дуже хотілося, щоб кожен із нас зміг знайти те тепло, яке зігріє і наповнить його радістю.