Джакарта розкинулася вздовж північно-західного узбережжя Яви, мегаполіс з 10,5 мільйонами жителів у своєму центрі — 34 мільйони завширшки метро — що робить його пульсуючим гігантом Південно-Східної Азії (в Індонезії — 278 мільйонів). Це місто в дельті, яке протікає через 13 річок, як-от Сілівунг, на висоті всього 10 метрів над рівнем моря, швидко опускаючись через виснаження ґрунтових вод — частини опускаються на 25 сантиметрів на рік. Заснована як Сунда Келапа в 4 столітті, він став Батавією під правлінням Нідерландів у 1619 році, потім столицею Індонезії під час незалежності в 1949 році. Сьогодні це бетонні джунглі — хмарочоси височіють над колоніальними реліквіями та кампунгами (міськими селами).
Стара Джакарта (Кота Туа) пропонує голландських привидів — площу Фатахілла, лялькові музеї Ваянґ, а Монас, 132-метровий обеліск, увінчує сучасне серце. Рух шумний — мотоцикли кишать, вулиці затоплені мусонною дощею (листопад-березень). Клімат тропічний — 30—35 °С цілий рік, вологий, з посушливими періодами (червень — вересень). Культура — це явансько-бетавійська суміш — панує індонезійська бахаса, але діалекти гудять. Всюди шиплять вуличні страви, такі як nasi goreng (смажений рис), satay та bakso (суп з фрикадельками). Туристи називають це «жвавим хаосом» — хвалять їжу, проклинайють затори та смог.
На Джакарту нависає занепад долі — до 2045 року її столицю планують перенести до Нусантари на Борнео, але цей звір продовжує ревіти. Китайський квартал Глодока гуде, пляжі Анкола приваблюють натовпи, а 17 000 островів неподалік спокушають втекти. Це не красиво — забруднення велике, нерівність різка, — але вона жива.