Не минуло й двох років від моменту деокупації нашого села. На фоні руїн приватних будинків вперше побачила встановлений модульний будиночок. Такий же самий траплявся в сусідньому, майже зруйнованому, селі. Також нещодавно. А от у нас це - вперше.
Дивні почуття навіюють такі картини. З одного боку, радість за позитивні зрушення у плані допомоги постраждалим невинним людям. А з іншого - усвідомлення колосальних масштабів трагедії України, де росіяни знищили тисячі і тисячі будинків, квартир, шкіл, садочків, лікарень, магазинів,... Чи вистачить на всіх отаких хоча б тимчасових помешкань? І тут же нове питання: а чи буде для кого надавати таку допомогу? Чи не загинула ціла родина у зруйнованому будинку? Чи не виїхали ті, чий дім став купою цегли, назавжди у безпечнішу Європу?
Печаль.
Та все ж люди повертаються на свою землю. Щоб відновити своє родинне гніздечко, свій дім. Готові жити на руїнах, тільки б відбудувати свою хатину. Посадити город, доглянути за садом. Продовжувати виховувати дітей своїм прикладом працелюбності та хазяйновитості. Бо українці - вони такі!
